Вирядила сина мати на війну,
Заросла стежина- стала з полину.
Прогляділа очі у нічне вікно,
Марно виглядала- неіде ніхто.
Вишита сорочка на стільці лежить,
Та немає сина, нікому " надіть".
Вицвіли вже очі від солоних сліз,
І від болю серце стогне, наче бриз.
Не один вже місяць я дитину " жду",
А його немає, місця не знайду.
Як себе тримати? Сили, де дістати?
Щоб хоча б ще раз сина обійняти!
Ось дзвінок почувся, думаю:"Це він!"
" Мамо, я вернувся!- обізвався син.
Тихо посміхнулась й зашарілася...
Щастя- ось воно! Забарилося...
" Защиміло серце моє, заіскрилося...
Не стримала сліз- покотилися...
І його не втримала я в лещатах...
Прийде скоро син-
А кому стрічати!?"
Автор Л.ОЛІЙНИК.