Вона не пам'ятає тата зовсім,
Вона й не може зараз пам'ятать,
Бо він пішов, як йшла плакуча осінь,
За її долю й щастя воювать.
Це знов війна постукала у двері,
Криваву душа показав в пітьмі,
Вона проймала жахом до артерій,
І поверталась наяву, не в сні.
І він рушав, сказавши: «Як залишусь?
Чекайте і моліться. Повернусь.
Там бій гримить. Я вам іще напишу,
І через сотні миль дочці всміхнусь...»
І ця весна до болю не казкова
У шлях далекий проводжа солдат,
І їм та варта - довга, сутінкова,
А в руки вже не новий автомат.
Це Україну рвуть, її калічать,
Те серце ніжне спалюють в вогні!
Десь вдома дітки перші цифри лічать,
А тут батьки рахують битви дні.
Він серед тих сміливців, добровольців,