Чим більше дорослішаєш, тим більше розумієш, як насправді мало у тебе близьких людей. Буває таке враження, що друзів у тебе нема взагалі — одні лише знайомі. І від сім'ї віддаляєшся щоразу все більше і більше… І ти починаєш розуміти старі фільми, починаєш перечитувати вірші, переслуховувати пісні із дитинства, перебирати щасливі спогади.. Дивно так.. І ніхто не знає, що тобі сниться ночами, яку музику ти слухаєш перед сном, що ти любиш на сніданок.. І можливо це й на краще. Можливо, так теж добре, коли ні до кого не прив'язуєшся, ні від кого не залежиш, а просто йдеш по життю, нікого не чекаючи…