(Вертолітникам)
Лєбяж’євцям і прибиловцям присвячую.
Не знаю, що тут краще, а що гірш,
Для мене авіація – богема!
На три строфи, я думав, буде вірш,
А вийшло то чи ода, чи поема...
Є речі, що в душі лишають слід,
Душа сама для нас їх вибирає.
Як бачу в небі Міля вертоліт,
Так серце мимоволі завмирає.
Не льотчик я. Механік. Лиш й того.
Мій – планер і двигун. Авіаційний.
Ліпила мене галузь, як свого,
Щоб буть спокійній, я ж – щоб був надійний.
В Лєбяж’єм[1] починав я все з азів,
Робив (вже – слюсар, токар...[2]) перші кроки.
Добротно засівали тут посів,
В полках щоб з нами мали менш мороки.
Своє все в авіації, своє,
І правила, й традиції, й закони.
Стороннього ніхто тут не прив’є,
Свої “молитви” тут й свої “ікони”.
Культ чесності звели тут в абсолют,
Йому все вдячне, як життю й здоров’ю.
Закони, по яких живе тут люд,
Писались не чорнилами, а кров’ю.
Чужого не “позичать” тут ключа,
Болта не лишать без контровки й гайку,
Тут перевірка кожен крок вінча,
Й ніхто для цього не трима “нагайку”.
Тут полк чи ескадрилья, як рідня,
По іншому тут гарних справ не справиш.
Тут офіцер з солдатом крок рівня,
Водночас командир він і товариш.
...До Прибилово[3] пам’ять привела,
Ніщо там не нагадувало Спарту.
А “дідівщина”? Що ж, вона – була,..
Але вона тут зводилась до... жарту!
Не з інших вуст, а на собі спізнав
І людяність, і теплоту, й турботу.
Три роки – три відпустки... Хто б це знав?!.
А служба більш скидалась на роботу.
Тут кожен з нас, як дома був, не гість,
Навчали нас усе, яке слід, робити.
На двох моделях, Мі-чотири й -шість
Я б й зараз зміг регламент повторити...
Хоч мужності їм теж не позичать.
Під час війни, як кришталеву друзу,
Гвардійський полк став десятьма вінчать
Героями Радянського Союзу!
Комусь діставсь Чорнобиль чи Афган,
Й простій панамці, і папасі з смушку.
Їх атом дошкуляв, як ятаган,
І моджахеда стінгер брав на мушку...
Наш скромний гвинтокрил не мав краси,
Як штурмовик, бодай, чи “Белый лебедь”,
Хоч їх поїв ’дин й той ж нектар з роси,
Свою ж красу він явить не як-небудь.
...Як вертоліт з вини окремих гав
Між валунами плюхнувсь в дрібнолісся,
Майор Капустін в небо піднімав,
Немов мустанга. І була то – пісня!
Його чекав там світлий сонцеграй,
Ціну красі тій знають аси, метри.
Між валунами і гвинтами – знай –
Були не метри – перші сантиметри!..
Багато що ще знають небеса,
Навіюють мусони і пасати,
Де мужність плюс майстерність – чудеса!..
Їх всіх за раз вряд можна описати.
...Хоч й іншому життя я присвятив,
Та під кінець все ж поділюсь вістями,
Що в авіацію, в це диво з див,
Закоханий я ніжно і без тями!..
Бахмут (Артемівськ), 20 – 25 січня 2021 року.
[1] В Лєбяж’єм була школа молодших аваіаспеціалістів (ШМАС, в/ч 26260), де готували механіків по планеру (вертольоту) і двигуну.
[2] На той час я, студент другого курсу мехмату університету, встиг після педучилища два роки попрацювати в школі вчителем праці і мав робочі професії столяра, слюсаря, токаря по металу, четвертого розряду.
[3] Строкова служба в 1963 – 1965 рр. в 332-му окремому гвардійському вертолітному полку, в/ч 55745.
А нижче - кілька фото з інтернету (останні два - від Володимира Гриневвича)..
Присоединяйтесь к ОК, чтобы посмотреть больше фото, видео и найти новых друзей.
Нет комментариев