Була війна, і брат ішов на брата.
Не розібрати - де чужі, свої.
Земля здіймала руки вузлуваті
Й молилася у спалахах боїв.
Земля благала: "Я не хочу крові!
Ви плуга дайте й вранішню зорю!"
Закрила очі ніжно-волошкові
І сина захищала у бою.
Вона стогнала, стомлена війною.
Горіли ще не скошені поля,
Вкривались коси димом-сивиною,
І в ранах кровоточила Земля.
Їй так боліло. Та в страшних загравах
Ні, не про себе дбала. Зовсім ні.
Вона вночі збирала роси в травах
І напувала змучених синів.
О Земле рідна, ненько синьоока!
Я припадаю до твоїх грудей.
Цілую я твоє лице в окопах,
Благаю: збережи своїх дітей!
Лариса Назаренко