Моя бабуся Ліда завжди казала: “Як будемо живі, посадимо цибульку”.
Або: “Як будемо живі, на той рік качок не будемо брати, а курчат візьмемо”.
Як будемо живі…
Скільки її пам’ятаю, із самісінького дитинства, молодою ще жінкою, ледь старшою за мене нинішню.
І я, чесно, часто думала, ой, вічно вони бояться, що там далі. А що там може бути далі?
Але я тепер розумію, що це не страх. Це якраз життя всупереч. Плани всупереч. Мрії всупереч.
Я думаю, це важливо було – зберегти і зберегтися самим – для того покоління, кого війна добре так переїхала танками, для тих, хто не обирав долю остарбайтерки (як моя бабуся).
І для усіх нас нині – хто не обирав ні окупації, ні евакуації, ні вдома під обстрілами