Я сильна,
Я вільна,
Я вперта .Красива,
Щаслива,
Відверта.Я - сонце, я - небо, я – зорі.
Я – річка, я – поле, я –море. Я запах дощу, вогню спалах.
Я - зграя думок в сивих хмарах.Я – шепіт трави,
подих вітру,
вершина гори,
дотик світу. Я квітка, я ніч, я бажання.
Я ранок, тепло, я кохання. Я крапля, я повінь, я злива..
Я дочка, я мати, дружина. Я хочу, я вмію, я знаю.
Я зможу, я все подолаю. Я пісня, сторінка роману.
Я перша така і остання. (Квітка)
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, –
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина! (Л. Костенко)
Якщо ви втомилися, рухайтеся повільно.
Світ, у якому ми живемо, дуже стомлює. Він невдячний. Ви втомилися навіть від того, що живете в ньому. Ви втомилися занадто багато любити, піклуватися, віддавати світу, який ніколи не дає нічого натомість. Ви втомилися від невизначеності. Втомилися від сірих буднів.
Колись ви були сповнені світлих надій, оптимізм переважував цинізм, ви були готові віддавати знову і знову. Але розбите серце, не виконані кимось обіцянки, невдалі плани - все це поступово повертало вас з небес на землю. Світ не завжди був добрий до вас і ви втрачали більше, ніж вигравали, а зараз немає абсолютно ніякого натхнення, щоб спробувати знову. Я розумію вас.
Правда в тому, що всі м
Пекучий день... лісів солодка млява...
смага стежок... сонливиці левад...
Іде гроза дзвінка і кучерява
садам замлілі руки цілувать.
Краплини перші вдарили об шибку.
Кардіограма блиснула крива.
Вітри з розгону поламали скрипку,
гуде у сосен буйна голова.
Тремтіння віт, і жах, і насолода,
шаленство злив у білому вогні!
Ну, от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно. Як мені.
(Л. Костенко)
Як холодно! Акація цвіте.
Стоїть, як люстра, над сирим асфальтом.
Сумної зірки око золоте,
І електричка скрикнула контральто,
Я тихо йду. Так ходять скрипалі,
не сколихнувши музику словами.
Єдина мить - під небом на землі
отак побути наодинці з Вами!
Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.
Страждання наше чисте і терпляче.
Як холодно!... Акація цвіте.
Як холодно! Душа за вами плаче. (Л. Костенко)
Нечутно ходить вітер по землі,
цілує ніжним яблуням долоні.
Які тепер ми добрі і сумні,
які тепер ми серцем безборонні!
Як знаєм все, як хочемо не знать,
які чужі нам вихватки і пози.
І як в душі не хоче проминать
і все, і всі, побачені крізь сльози! (Л. Костенко)