📣 - У Маріуполі тоді вже почався справжній армагедон.

Все палало, руйнування страшні. Кожні кілька метрів – тіла людей. Розipванi, спотворені. Всюди. Кaцапи били саме по цивільних. Весь Маріуполь був усіяний трупами.
Ховали просто на городах, де могли. Без хреста, без імені.
Дуже багато дітей загинуло. Ніколи не забуду один момент. Вже сутеніло, я йшов вулицею, бачу – щось лежить на трамвайній зупинці. Підійшов ближче... Це була голова дитини.
Ще один випадок врізався в пам’ять. Ми проводили евакуацію цивільних. Раптом приліт у житловий будинок.
Дім горить. Біля нього стоять батько та його син – малому років вісім. Хлопчик плакав, і я подумав, що він просто наляканий. Відкрив машину, дістав цукерки, підійшов до нього:
- Малий, не плач, ти живий, все буде добре, ось тобі цукерки.
А батько дивиться на мене й каже:
- Він плаче не від страху. Ось, бачиш? – і показує на бетонну плиту.
Це його маму придавило на смерть, на очах сина.
(с) Вільгельм Вітюк, захисник Маріуполя, спогади
—————————————
Не забувайте самі! Не дозволяйте іншим забути!