Пишімо Миколаю, хай читає.

Бо вже пора, бо скоро його час.
Поштарку він з дороги виглядає
і думає про діток і про нас.
Пишімо стисло, щоб слова читались.
У кожного з нас є що розказать.
В одних слова з паперу посміхались,
а в інших лиш хотіли сумувать.
Писала бабця про свої провини,
про те, як терпнуть руки уночі.
Про те, як холод тулиться до спини
й просила від майбутнього ключі.
Писав дідусь про світові проблеми,
про владу, про реформи - хай їм грець.
Його вже не цікавили поеми
І він просив порубаних дрівець.
Татусь писав на білому листочку
про свої мрії, про нелегкий час.
Вдягнув для цього вишиту сорочку
і сів на покуті, де був іконостас.
Писала мама і просила миру.
Щоб спокій на планеті панував.
Писала про гріхи, а ще про віру.
А її ангел в руки цілував.
Писала дівчинка про школу, про оцінки.
Хотіла попрости телефон.
Та лиш намалювала дві картинки
й поринула в солодкий, мирний сон.
А ще писав хлопчина і звертався:
"О, Миколаю, не забудь мене.
Я ще малий, ще зовсім не награвся.
Батьків моїх хай горе омине.
Хай буде мама всміхнена, щаслива.
Хай тато на руках мене несе.
І щоб вродила біля хати слива...
Оце, напевно, Миколаю все".
Ми віримо, що Миколай почує.
Ми хочем дива, казки раз у рік.
Так хай добро у кожного ночує.
Так хай щасливим буде чоловік.
Г.Потопляк.