Хочу їсти. Хліба вдома немає. Ну так буває, коли ввечері повертаєшся після десятої, магазини поруч вже зачинені, а йти бозна куди сил немає. Та й ліньки, зізнаюся, таки ледача я.
А каву пити без "поїсти" - все одно, що горілку без пива, як кажуть знаючі люди. Бож після цього на цілий день йду з дому.
Та й прокинутися без отого "поїсти" не зовсім вдається. Ну така вже в мене їстівна натура.
Знаходжу в холодильнику грамів з триста сиру. Та власне, він і не ховався, бо крім каструлі з борщем на поличці нічого і немає)
Ставлю на плиту кастрюльку, наливаю половину води, підсолюю. А тим часом в пластмасовій мисці ( щоб не стукнути ложкою по металевій, бо ж хтось ще в хаті в цей час спить, для чого передчасно будити?!) розминаю сир з яйцем, додаю дрібку солі, столову ложку цукру. Ну і ложок з три борошна. Лінуюся міряти, то сиплю на око, прямо з кулька. Розмішую ложкою. Сяк-так. Лінуюся. Поміж новоствореного тіста видно шматочки сиру. Та нічого, бо ліньки краще розім'яти.
Трішки борошна сиплю на дерев'яну дощечку. Зверху ложкою беру сирне тісто. З гіркою, втричі більшою за ложку. Розкачую долонями
качалочку. Вона в борошні, як в чохлі. Всередині м'якше тісто, а ззовні борошно допомагає тримати форму.
Вже вода закипіла, роблю середню температуру. Ріжу качалочку на кубики по сантиметру приблизно. Вкидаю в кастрюльку, накриваю кришкою.
Вмикаю електрочайник. Насипаю в чашку змелену звечора каву - не вранці ж кавомолкою торохтіти!
Й качаю ще одну качалочку з сирного тіста.
Дивлюсь на кастрюльку. Ще трішечки. Ще . Вже пінка піднімається над розповнілими від варки лінивими варениками. Кришку поки не знімаю, бо "все пропало" буде. Спеціально беру для варки кастрюлю з прозорою кришкою.
О! Все! Знімаю кришку і дістаю шумовкою розпухлі кусочки з краплинками сиру. В миску їх, в миску. Зверху трохи масла. А воно так і розтікається на гарячому... І пахне!
Ріжу нову качалочку, вкидаю кусочки в кастрюльку, накриваю кришкою.
Чайник закипів. Заливаю каву, здається, це зветься заварювати по-польськи. У мене - по-лінивому, щоб не варити в турці. Накриваю чашку блюдцем, хай настоюється. Та запах просочується через ту блюдцеву загорожу - і вже вальсує по кухні, обнявшись з запахом розталого на гарячих варениках масла...
Не встигла розкачати чергову сирну качалочку, як вже пінка в кастрюльці піднялася. Витягую ліниві вареники в нову миску. Туди ж шматочок масла.
А далі. Ні, не розкачую- ріжу- вкидаю. Ні.
Беру першу миску, виделку. Пробуюююю. Ну як же без проби?! Смачно. Ой смачно. Але ще трішки треба почекати.
Знімаю блюдце з чашки. Роблю, вкидаю чергову порцію нарізаних кусочків.
Ставлю чашку на стіл. Туди ж першу миску з лінивими варениками. Додавати сметану чи ні? - думаю. Ой та що там думати, скільки там тих калорій?! Ну відносно задоволення, то точно мізер...
Знову ловлю пінку аж на краю. Ледь не збігло на плиту. Дістаю ліниві вареники в миску, кладу масло.
І отут уже стукаю, ніби ненароком (! - ну знаєте, як це) ложкою об кастрюльку. Ну хто хоче - нехай встає з ліжка, поки теплі ліниві вареники. Або йде по хліб в магазин, якщо хоче хрусткого хліба з тостера до кави.
Я не піду. Я ледача.
І сніданок у мене схожий на мене.
Ліниві вареники, лінива кава.
Ой, а мотати виделкою я , виявляється, не ледача...
✍Дуня Галушкіна
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Нет комментариев