Жінка із очима повних смутку

Від кохання свого йшла у даль,
На столі лишила незабудку,
Все чекала, що зупинять. Жаль.
Мовчки покидала свою долю,
Зрозуміла – доля не моя!
Випадково втрапила в неволю,
Пошукаю своє янголя.
Як раніш бувало - це помилка,
Напридумала собі бог знає що,
Пульсувала на обличчі жилка,
Стукотів лиш біль «за що? За що?»
Із очима повними страждання,
Із журбою й жалем у душі,
Стільки років, щоб знайти кохання,
А насправді були лиш чужі.
Йшла тихенько, неквапливо, кволо,
А якщо? А може? Тишина…
Лиш байдужі погляди навколо.
Що ж пора! Мабуть моя вина.
2.04.2023Г.Поважняк Калуш