***
Із бідою Паска ця, з гіркотою.
Мішана з тривогою, із сльозою.
А червоні крашанки в білій мисці -
Діти ненароджені у колисці.
Гірко плаче матінка в хаті-пустці,
У руках зминаючи чорну хустку.
Більше не спече вона паски сину,
У бою нещадному він загинув.
Не скуштують пасочки донька й внуки.
Принесла ракета їм смерть у муках.
Прилетіла клятая серед ночі...
Гірким болем сповнені сині очі.
В хаті залишилася самотою,
У напівзруйнованій сиротою,
І не пахне пасочка більше в домі.
І не буде радості, свята в ньому.
Діти та війна – явища несумісні. Дітвора має грати в піжмурки, будувати фортеці з піску, бігати облаштованими футбольними, а не мінними полями. Збирати в лісі опеньки, а не «пелюстки». Їсти за столом, а не за картопляним ящиком, лягати в ліжко, а не на брудний підвальний матрац. Засинати під мамину казку, а не під лемент винищувача.
Пригадую, як саме дошкільнятам пояснювали обстріли мої знайомі. Одна бабуся, учителька української мови та літератури, вигадала історію про злих тролів. Вони влаштовуються на високій хмарині та розважаються тим, що гучно хлопають хлопавками. Інша бабуся розповідала трирічній онуці про барабани (музиканти почали репетицію, але зупинитись і досі не можуть). Мій дв