Предыдущая публикация
ЗАБУТІ ІСТОРІЄЮ ТА ЛЮДЬМИ - УКРАЇНСЬКІ МЛИНИ !!!
Випадково проїджаючи через с Северинівку в бік с Сербинівці Жмеринського р-ну, мені в очі впала не дуже приваблива картина зруйнованого колишнього млина, який уже досить багато років стоїть закинутий людьми, владою та історією біля ставка, а 100 років тому був центральним місцем торгівлі і достатку навколишніх сіл ?.. Як історику, науковцю та журналісту захотілося більш детальніше поринути в історію будівництва млинів на Поділлі. ( надіюся, що потім більш детальніше досліджу історію будівництва млинів у нашому жмеринському краї )
.З історії водяного млина.
Батьківщиною водяного млина вважається стародавній Рим. Принцип роботи цього механізму дуже простий. З одного кінця довгої осі закріплювався камінь, з другого — припасовувалися сторчові лопаті. Коли таке колесо встромляли у річку, воно починало обертатись, повертаючи водночас і камінь. Під нього знизу клали другий камінь, що залишався нерухомим. Між них сипали зерно, яке і розтиралося на борошно.
Згодом цей вид млина, дещо удосконалений, був занесений в Європу, а потім і в Україну. Відомий тут він уже з XI ст., а найбільшого поширення набув в Україні, зокрема в Карпатах, у XVIII ст.Будова і приміщення млинаТипові сільські млини, зазвичай, були дерев'яні. На Бойківщині зводили двозрубні споруди, криті соломою або ґонтою, на Гуцульщині — ґонтою або драницею. В одному приміщенні (зрубі), як правило, був розташований механізм, а в другому — піч, лави. Тут відпочивали мірошник і приїжджі. У Карпатських селах млини часто містилися під одним дахом з житлом. Ще й тепер на заході Бойківщини і Гуцульщини можна побачити будівлі з планом: хата—сіни—млин. Хоча всі ці господарсько-технічні споруди виникали на різних етапах економічного розвитку, їхня архітектура майже не мінялася.
У великих селах, містечках і містах зводили муровані млини, нерідко на 2, 3 або 4 поверхи. Такі багатоповерхові млини існували, наприклад у нас в районі : у селищі Браїлів (частково зберігся), с Северинівка – с Сербинівці, с Демидівка, с Стодульці- Клибани, с Сл - Межирівська , с Почапинці, с Кацмазів, с Межиріві с Станіславчик та таке інше. У цих млинах працювали доволі складні механізми, за якими наглядали спеціально навчені робітники.У гірських і підгірських районах млини рідко зводили біля самих річок, адже повені могли знищити споруду. Тому млини будували на деякій віддалі від русла річки, а до водяного колеса, яке приводило в рух млинові механізми, воду з річки підводили спеціальним каналом — млинівкою.
У вік електрифікації відпала потреба використовувати такі малопродуктивні механізми, як водяні млини. Особливо прискорився занепад водяних млинів з приходом радянської влади та організацією колгоспів. Мірошників змушували покидати свою справу, у багатьох селах споруди млинів руйнували, спалювали. Покинуті млини часто нищились від паводків, адже ніхто вже не дбав про врегулювання млинівок.
Нині вцілілі млини зберігають як пам'ятки історії розвитку техніки. Деякі з них стали експонатами музеїв просто неба — скансенів, як в Україні, так і за кордоном -.( хотілось би і у нас на Жмеринщині зберегти історію млинної справи,яка на жаль століттями знищувалася і часом і владою.) Усі ці пам'ятки віхи технічного прогресу мають велику наукову та мистецьку цінність.
Водяні млини.
Ці трударі здавна забезпечували українців борошном, а відповідно хлібом. До них завжди тяглися. Їх поважали, любили, на відміну від замків та фортець, які завжди були страховидлом для народу, й похмурими примарами висіли над хуторами та селами. Але зараз стільки зойків та зітхань з приводу жахливого стану українських замків, й практично повна тиша з приводу жахливого стану водяних млинів, споруд, в плані візуальної атрактивності для туристів часто, мінімум, не менш ефектних ніж замки, але мирних, і колись, любимих. Звичайно, будь яка архітектурна пам’ятка – це наша історія і велич, і не подумайте, що я не люблю замків, від них я теж у захопленні, це я так, для прикладу?..Найбільше водяних млинів в Україні було і збереглося донині на річках Південний Буг та Рось
Сокілець (Немирівський район, Вінницька область). Річка Південний Буг. За красу й німецьке коріння. Розкішний водяний млин у Сокільці будували німецькі майстри на замовлення графа Костянтина Потоцького у 1899 році. Автором проекту був архітектор Ян Гойріх (і це, чи не єдиний млин, архітектор якого відомий). Цей млин є відомим туристичним об’єктом, про нього немало написано.Немирів (Вінницька область). Річка Устя. За необароко та середньовічну зовнішність.
Це дужеее ефектна будівля. Замок-палац збудований у формах бароко, який виконував функції парового млина. Водяні млини завжди будувалися на берегах річок, сучасні млини нині від водяних на фото та в житті ,нічим практично не відрізняються, бо якщо і працюють, то працюють від електроенергії.
Млин у Немирові будували чеські майстри у 1905 році. Архітектор Пехер.
Радомишль (Житомирська область). Річка Мика.
замок - млин
Більш романтичної конструкції для колишнього парового млина й придумати важко. Багато туристів думають що це дійсно замок, а дехто каже, що він нічим не гірший за деякі замки Східної Європи.
Синява (Рокитнянський район, Київська область). Річка Рось.Колись млин у Синяві нагадував замок, нині він нагадує банк. Хтось із можновладців викупив величезну будівлю і перетворює на готельно-розважальний комплекс. Млин відбудували у якомусь неомодерністському стилі (хоча він і був модерновим) і він став нагадувати столичний бізнес-центр. Але видно що робити на млині не зупиняються, і можливо ми ще не розуміємо всієї повноти задуму… В будь-якому випадку краще так, ніж так як у більшості, краще готель ніж руїни..Вітря́к — споруда, що використовує силу вітру як джерело енергії, і використовується для того, щоб молоти зерно, а також в деяких місцевостях для помпування води, вимолочування або подрібнення зерна, розпилу деревини.
Також вітряками в наш час інколи називають вітрові електростанції.ІсторіяВважається, що вітряки, або вітряні млини з'явились пізніше ніж водяні. Є відомості про вітряки у стародавній Персії близько VII ст. до н. е. та в Китаї у XIII столітті н. е.В Європі, вітряки згадуються з середніх віків. Найбільш ранні згадки датуються XII століттям. Це були вітряні млини для зерна. Згодом вітряки почали використовуватись як лісопилки та молотарки. Доволі швидко вітряки стали переважати водяні млини у рівнинних регіонах, де нема великого перепаду висот для ефективної роботи водяного млина.
Одними з найвідоміших у Європі вітряків є голландські. В Голландії вони використовувались для помпування води та осушування боліт. Для освоєння нових земель був потрібний постійний дренаж боліт. Оскільки один вітряк, відповідно до законів фізики, може помпувати воду тільки на певну висоту, то були побудовані групи вітряків, де кожен наступний випомповував воду до щораз вищого резервуару. Найбільший комплекс з вітряків, що зберігся до нашого часу в Кіндердайку, отримав статус світової спадщини ЮНЕСКО. Не менш відомі вітряки XVII–XVIII ст., зібрані у музеї просто неба у Зансе Сханс (Північна Голландія).
Інший європейський регіон, відомий своїми вітряками, — Ла-Манча, Іспанія. Тутешні вітряки стали знаменитими завдяки Сервантесу, який зобразив сцену боротьби з вітряками у своєму романі «Дон Кіхот»
.Вітряки в Україні
Вітряки в Україні мають доволі тривалу історію. Є відомості, що водяні млини на території України з'явилися 7 тисяч років тому, а вітряки — 4 тисячі років тому. Хоча поширеніша точка зору, що вони відомі з часів Київської Русі. Так само як і в Європі, на відміну від гірських місцевостей Карпат, у селах Полтавщини, Слобожанщини, Наддніпрянщини та Півдня України вітряків було значно більше, ніж водяних млинів.( на Вінничині вони мало використовувалися) Будували їх обабіч доріг, у полі, чи на пагорбах за селом, поодинці, або групами, інколи до кількох десятків разом. Вітряки відігравали важливу роль в забудові сільських поселень, визначали їхнє архітектурне обличчя, формували краєвид українського села. Будівництво вітряків, їх роботу оспівано в піснях, легендах, переказах. Вітряки часто зображували у своїх творах художники. Вітряки були місцем, де збиралася сільська громада для обговорення різних питань, нерідко подалі від ока сільської влади. Біля вітряків збиралася й молодь, водила веснянки, влаштовувала різні забави. Вітряки створювали особливий колорит українських сіл, польових доріг. Біля них подорожні відпочивали, по них відмірювали дорогу. Це були наче сторожові вежі.
Наприкінці XIX — поч. XX сторіччя в Україні існували два типи вітряків: стовпові, коли навколо стовпа, вкопаного в землю, на основі (стільці) обертався до вітру весь корпус вітряка за допомогою дишля (водила), і шатрові, коли повертався верх вітряка, а корпус був нерухомий. На Поліссі серед останніх виділялися вітряки з багатогранним зрубним корпусом — кругляки.
Вітряки мали чотири, шість або й вісім крил, які під дією вітру обертали вал. На валу закріплювалося велике дерев'яне палечне колесо-шестерня з передачею на баклушу— вертикальну шестерню, насаджену на веретено, яке закінчувалося роздвоєнням, що вставлялося в потилицю і обертало верхній камінь. Щілина між каменями, від якої залежала кондиція борошна, регулювалася важелем із гвинтом. Над жорнами встановлювали кіш, куди засипали зерно, під кошем — лоток з коником, який вібрував, ударяючись об грані веретена. З лотка зерно сипалося в отвір верхнього каменя. Піднімаючи за допомогою мотузки на блочку лоток вгору чи опускаючи вниз, регулювали кількість зерна, що сипалося в жорна. Для регулювання обертів крил використовували гальмо.
Шатрові вітряки мали зрубні стіни, поєднання зрубу та каркаса, на Півдні — часто кам'яні. Для підйому мішків із зерном у вітряках влаштовували блочки на гачках біля дверей.
ВИСНОВОК.
Все починалось з розмолу зерна. Європейські культури широко використовували зернові культури (пшениця, ячмінь, жито посівне, гречка звичайна). Стигле зерно збирали і мололи на борошно важкими кам'яними жорнами. Використовувалась енергія людей.
Винахід і створення водяних та вітрових млинів — важливий етап розвитку інженерного знання. Одне кіло зерна на борошно жорнами вручну могли змолоти за 1—2 години, бо зерно мололи переважно жінки та старші діти. Водяний та вітровий млин мололи за чверть години мішок зерна. Наявний прогрес, що почався з 16 ст., хоча й потребував платні. Тому кожне село мало власний млин. Велике село або старовинне місто мали декілька млинів.
Водяний млин залежав від потічка або річки. За типом колеса розрізнялись:
Середньобійне колесо
Підливне колесо
Середньобійне колесо повертала вода, що падала зверху, тому воно було найбільш ефективним в роботі. Найменш ефективним було підливне колесо, куди подавалась вода з невеликої висоти, а колесо поверталось повільно. Розміри колеса могли бути різними, в Британії середній водяний млин 19 століття мав діаметр три метри. За допомогою зубчастого механізму колесо поєднували з жорнами. Жорна і борошно від негоди ховали в приміщені. Приміщення млина могли бути дерев'яними та кам'яними. В Західній Європі будували як дерев'яні, так і кам'яні млини. Кам'яний млин розділяли на виробничу та житлову зони-кімнати, де мешкав мірошник (мельник), один або з родиною. такий млин міг мати два поверхи і комори для зберігання зерна й готового борошна.
Млин ставав своєрідним сільським центром, бо мав шляхи для підвозу зерна та вивозу готового борошна. Млин і мірошник — персонажі багатьох легенд і народних оповідань (згодом театральних вистав на їх основі), пов'язаних із ворожбою та нечистою силою.
В старовинних поселеннях старий млин розбирали і новий будували на тому ж місці, але вже за новими технологіями та з нових будівельних матеріалів. Деякі млини мали 400—600 років безперервного існування.
Джерела:
«Шляхами України: Етнографічний нарис».— Львів, 2003
Традиційні млинарські споруди України.
Млини України
Следующая публикация
Нет комментариев