Я іноді ненавиджу народ,
Який мені і доля, і святиня,
Бо вже втомився від отих гидот,
В яких живе він здавна і донині,
Бо вже не відчуваю хвилювань,
Як зустрічаю сироту чи злидні,
Бо змушений ставати без вагань
До різних зграй, бо кажуть, ніби рідні,
Бо знаю, як вмирають від ярма,
Бо замість Храму – банки і крамниці,
Бо ми давали стати до керма
Тим, хто повинні бути у в’язниці!
Гнів, як вогонь, вже огорнув з країв
Байдужість нашу, наче вибухівку.
Та поки що панують шахраї,
Гидкі істоти з нашої верхівки.
Цей – благодійник, меценат. Такі
Руйнують Храм, хоч і будують церкви.
Живцем з’їдять знедолених батьків,
А сироті заслиняні цукерки,
Як кістку кинуть: „На, жери небого!”