«Батьку, ти чуєш мене?! Ми це зробили!.. Слава Україні!». Олександр Усик став першим у ХХІ столітті абсолютним чемпіоном світу у важкій вазі. Кому були присвячені ці слова після завершення історичного бою.
Ні. Не про Бандеру.
І не про щось християнське.
Це присвята батьку Усика.
Батьки Усика родом з Півночі, матір з Чернігівщини, а тато з Сумщини. Тому це дуже фактурний, типажний українець — наче з полотен сюжетів Гетьманщини. Анатомічно дуже породистий. Думаю, всі помітили, як йому пасують вуса, сережка, вишиванка і повернення до коріння. А не стрижка під горшок, костюм Джокера, інтервʼю у Оксани Марченко та інший трешак.
Отже, батько Усика був військовим і воював в Афганістані. Там
Я вже старий. Старий, як той горіх,
Що посадила мама при нагоді.
Я би пішов ... у вічність ... якби зміг,
Але дійти б до фіртки у городі.
Та де ж мій сад? Народе, де ж мій дім?
Вікно моє? І двері? ... Плачу, плачу ...
Ходім зі мною, людоньки, ходім ...
Ведіть мене, бо я погано бачу.
Нема ... Нема ... Лиш вітер й чорний дим.
Згоріло все, покрилося золою.
Якби ж зміг стати знову молодим,
То я б пішов, як і колись, до бою.
Минулося ... Усе болить, болить ...
Молитися й чекати, Боже, смерти.
Та що тепер нещасному робить?
Ні жити не дають, ані померти.
Мені б лишень, хоч трішечки тепла,
Крихітку хліба, й прилягти у тиші.
Що я любив - те знищили до тла.
Де спав колись - теп