Я вже старий. Старий, як той горіх,
Що посадила мама при нагоді.
Я би пішов ... у вічність ... якби зміг,
Але дійти б до фіртки у городі.
Та де ж мій сад? Народе, де ж мій дім?
Вікно моє? І двері? ... Плачу, плачу ...
Ходім зі мною, людоньки, ходім ...
Ведіть мене, бо я погано бачу.
Нема ... Нема ... Лиш вітер й чорний дим.
Згоріло все, покрилося золою.
Якби ж зміг стати знову молодим,
То я б пішов, як і колись, до бою.
Минулося ... Усе болить, болить ...
Молитися й чекати, Боже, смерти.
Та що тепер нещасному робить?
Ні жити не дають, ані померти.
Мені б лишень, хоч трішечки тепла,
Крихітку хліба, й прилягти у тиші.
Що я любив - те знищили до тла.
Де спав колись - теп
«Так живет Украина сейчас.
– Мне десять. Я жила в Мариуполе.
– Мне шесть. Я жил в Чернигове.
– Мне три. Я жила в Гостомеле.
– Мне четырнадцать. И я жил в Киеве.
– Я уцелел и теперь живу в Люблине.
– А я чудом оказалась во Львове.
– Меня приютили в Берлине.
– А я до сих пор сплю в Тернопольской школе.
- Моя могила во дворах Ирпеня,
– А я так и остался под Макаровым.
- А я тихий сумский ангел,
– А я без руки. Мне повезло.
– Я никогда не увижу папу и маму.
– А я потерялась в поезде.
– Моей школы позавчера не стало.
- А я сплю в зимней одежде...
– А я родилась в метро.
– А меня из огня вынес воин...
– А мне прилетело в окно. Но мама накрыла собой»