"Кілька днів тому я стояла посеред хати в селі на Харківщині, в якій вони жили навесні 2022-го. Читала написи на стінах, які вони залишили. Ось кілька з них:
«Это не считается военным преступлением, если тебе было весело».
«Нам нужен мир, желательно весь».
«Я с улыбкою веселой буду жечь чужие сёла».
«Отдел по борьбе с укропами».
«Сзади нас дом горит. Ну горит и горит. Одним больше одним меньше».
«На все вопросы об Украине есть только два ответа. 1. Этого не было. 2. Они это заслужили. Оба правильные».
Я читала і не могла ворухнутись. Стільки ненависті і бажання вбити всіх нас було в цих написах злими кривими почерками. Мені було важко дихати. Так само, як сьогодні — коли я дивилась н
. . Летять над хатою ракети...
Куди летять? Куди впадуть?
Це не кіно з страшним сюжетом -
Це Українці так живуть.
Жили собі у власній хаті,
Трудились на своїй землі,
Такій прекрасній та багатій,
Худобу пасли у селі.
В любові діточок плекали,
Садили квіти під вікном,
Весну піснями закликали,
Гостей збирали за столом.
Та гість непроханий приперся,
Нахабно в хату нашу вліз.
І заболіло раптом серце,
І полилося море сліз.
Сусід став ворогом. Ні, брешу, -
Сусід був ворогом завжди.
Відкрили очі ми нарешті...
Запізно... Наробив біди...
І знов летять кудись ракети,
"Шахеди" смерть комусь несуть...
Перша година... Знов... Четверта...
Не спати - жити не дають...
Світанок... Стихло... Телефони..