Багато думаю останнім часом про сліди, які залишають люди в життях інших якщо взагалі залишають. І чому одні залишають, а інші ні. Моя колекція таких слідів досить різноманітна. Хтось увійшов ненадовго і змусив змінити світогляд. Хтось залишив після себе три -чотири музичних композиції. Або два- три слова, які стали своїми. Або валізу. Хтось зраджував так, що назавжди навчив бути вірним. А хтось так пояснював кохання, що, навіть кохаючи, не захочеться говорити це слово вголос, настільки воно тепер зіпсовано. Комусь спасибі, що був комусь спасибі, що більше немає. А хтось зник як не було, і ні слів немає про це, ні жалю. Дивно.
Виглядай мене, мамо, із далеких доріг.Знай, що пізно чи рано я вернусь на поріг.Обійму міцно-міцно горем згорблений стан,Задивлюсь в твої очі, розцілую вуста.Жаль, що зцілить не зможуРан глибоких душі.Про одне тебе прошу – ти себе бережи.Виглядай мене, мамо, болем серце не край.Я на крилах нестимусь у наш сонячний рай.Через хащі і морок, перешкоди й біду –Все здолаю, все зможу, а до тебе прийду...