Волонтер Ксенія Негрей про Кузьму:
"В середине лета я просто ему написала на почту о том, что наши раненные ребята падают духом в госпитале. Через 15 минут звонок:
- Привiт мала, це Кузьма. То коли премо в шпиталь? Я пiваса вiзьму, шо я бабка стара до героiв з мандаринами швендати.
Я не видела ни одного человека который бы сказал хоть что-то плохое в его сторону. Всем раздавал номер своего мобильного, много матюкался и постоянно шутил.
Ходить с ним по госпиталю было невозможно) Журналистов посылал прямым текстом в жопу, с ребятами обнимался как с родными и говорил что это не они " фотографуються з волохатою мавпою, а вiн з героями".
Мало кто знает что Андрей помогал передовой. Помогал
Долю свою, ніхто й досі не знає.
Всі живуть, але хтось помирає.
І він помер також. Але так не хотів.
Машина в машину. І світ тут замлів.
Восьма година — всі їдуть спокійно.
Але, восьма двадцять — Кузьми вже нема.
Він не отямився. Було дуже пізно...
Ніхто досі й не може, отямитись.
Що це все насправді, але просто як?
Не можу я досі повірити в все це.
Бо це дуже тяжко для серця сприймать.
Ми всі живемо, під одним ясним небом.
Але ми не знаємо коли час прийде.
Ми всі помираємо, бо так Бог зазначив.
Але ж ти чому забираєш не тих?