продовження статті з інтерв'ю Ольги Кузьменко(Мами Андрія)

в онлайн газеті"Високий Замок":
Про війну і людяність. Під час прощання з Андрієм у Преображенську церкву прийшли четверо солдатів «Айдара». Один з них простягнув мені коробочку: «Це моя бойова медаль. Покладіть Андрієві, він її заслужив – завдяки Кузьмі ми живі». Андрій і в Пісках був, і у Дебальцевому, 7 лютого мав знову їхати в АТО. В останні місяці з Андрійком щось відбувалося, ніби біль за країну-руїну зжирав його зсередини: «Вже не можу того терпіти, виріжу у своїй «Тойоті» зверху люк, поставлю кулемет - і на передову». Сварилася з ним, особливо, коли критикував нову владу, казала: «Андрійку, ти не даєш їм шансу». А він: «Мам, хлопцям по 23 роки, у них вже ні рук, ні ніг, а їм навіть посвідчення учасника АТО не дають». Скандалив з медиками, коли бачив, що хлопців на витяжку не кладуть, кістки їм зростаються абияк, осколків усіх не витягають. Якось дзвонить після відвідин київського госпіталю: “У мене від того всього дах їде, мамо! Мого пораненого “айдарівця” вже “виписали” — сказали, як не дасть вісім штук, то на вихід із сумками”. Одного бійця хотів у Харківську клініку перевезти. Хлопець не вставав, мав перебиту спину. Андрій привіз його до себе додому помити, бо у госпіталі з ним ніхто б не панькався.
Ні я, ні Світлана до кінця не знали про його волонтерську діяльність — мав окремий рахунок на АТО. Разом із колєгою привіз якось з Австрії джипи, їх “обварили” захистом у Яворові на полігоні і відправили на фронт. “На шкільних автобусах війна не робиться, - казав. - Мусимо помагати одне одному, інакше загинемо”. Андрій все життя боровся з байдужістю і рогулізмом. Казав, що на концертах вже більше проповідує, аніж співає.
Про релігію. Андрій був віруючою людиною. Кожного разу, сідаючи за кермо, промовляв молитву, яку сам склав. Мав душпастиря — отця Петра з брюховицької греко-католицької церкви. Сім років тому Андрій захворів, лежав у нас вдома на другому поверсі. Отець прийшов кропити хату - так вони познайомилися. Андрій не сповідався в класичному розумінні цього слова, вони годинами відверто розмовляли. Пригадую, на попередній коричневій «Тойоті Секвойї» мав наліпки-черепки. Скільки разів просила зняти - Андрій рукою махав. Коли отець Петро сказав, що добре було б то зняти з машини, — наступного разу приїхав вже без наліпок.
Про ДТП. Ніхто не вибирає в убивці старого колгоспного шофера, який щоранку збирає молоко по селах. Ми шукаємо того, хто пустив чутки нібито Андрія вбили. Адміністратор “Скрябіна” Ольга їхала з Андрієм в машині того ранку, вціліла і розповіла, як усе було. Молоковоз їхав близько до лінії, з-за повороту вискочив Андрій, влетів у яму з льодом, і його понесло на зустрічну. Шофер пробував викрутитись вбік, але машина була важка, цистерна знесла лівий бік «Секвойї». Не молоковоз вбив Андрія, а людська байдужість - на місці, де загинув Андрій, тільки за цю зиму було 16 ДТП!
Того дня я нічого не відчула. Прокинулася, як завжди, зварила каву, підкрутила радіо, щоб послухати новини… Не пам’ятаю, скільки я кричала. Сусіди мусили перелізати через ворота, бо я не усвідомлювала, як відімкнути хвіртку. Ворогу не побажаю того, що пережила, навіть Путіну, цьому сатані... Втратила єдину дитину. Думала, не переживу, аж поки не побачила те цунамі людей під Преображенською церквою. Ніколи не могла уявити, що стільки українців захочуть попрощатися з Андрієм. Люди мене врятували. Кожне їхнє слово підтримки ніби забирало частинку моєї біди. Було за опівніч, уся церква була всипана квітами, а люди йшли... Тоді зрозуміла, що, мабуть, моя дитина щось таки зробила для цієї країни.