Коли вертаюся додому iз дорiг

I бачу бiлу хату в три вiконця
Здається мама зараз вийде на порiг
I посмiхнеться, нiби зiйде сонце.
Простягне руки, донечко моя,
Пригорне нiжно i теплом зiгрiє
I розпитає, як же я жила?
I успiхам моїм, як i завжди, зрадiє.
Все тут лишилось, нiби так, як i було –
Тихенько стукає бузок в вiконну раму
I знову квiтне бiла вишня у саду
Та на порiг уже не стане мама.
Вона тихенько вийшла iз ворiт
Й пiшла туди, де спочиває сонце,
А ми сльозами окропили її слiд
Й осиротiли враз, немов земля без сонця.
Матусю рiдна, зiронько моя,
Як плаче серце в тузi за тобою
Без тебе й сонечко не так сiя
Й дорiжка в сад вся поросла травою.
Не квiтнуть мальви в нашому саду
I солов"ї тут, вже не так, спiвають
А я стежиною у гай до вас iду
I серденько вiд болю завмирає.
До обелiскiв у скорботi прихилюсь,
А ти, iз фото, посмiхаєшся до мене
Та не питаєш, як менi жилось
Всi цi роки без тебе, люба нене.
I я скажу вам лиш одне: “Мамо моя
I ти бабусю, сонце моє свiтле,
Веде мене в життi ваша любов
I береже вiд бiд, i в серцi моїм квiтне.