Ліза Волошина .

Любий щоденнику,
я почала вести тебе в перший день великої війни, бо не знала, куди подіти увесь біль і як впоратись із думками.
І ось уже пройшов рік від дня повномасштабного вторгнення.
Чесно, я не вірила, що буду писати цю фразу - бо так часто здавалось, що не доживу. Страшні слова, але так і є. Ми всі за цей рік не раз прощалися із життям і уявляли смерть - але, знаєш, точно не рабство під росією. Це і визначило наш шлях. Ворогам здавалось, що вони вивчили нас за ці роки шпигунства і пропаганди, що знають нас як облуплених - таких же «славян», «малоросів». Але їм за століття так і не дано було усвідомити наше непереборне бажання бути ВІЛЬНИМИ - таке істотам з рабською свідомістю ніколи не зрозуміти.
Ця фраза вже всім приїлась, але ж це правда: світ давав нам 3 дні - а сьогодні вже 365-й. І цей лічильник зупиниться тільки в день нашої перемоги, я вірю.
Але знаєш, здається, що пройшов не рік - а ціле життя. Бо зараз саме це «життя» пробігає перед очима, і часом не віриться, що було щось «до».
Часто людська пам’ять намагається стерти якісь травматичні спогади, але події останнього року навіки закарбувалися в нашій свідомості, що варто лиш згадати якусь одну річ - символ, із цим пов’язаний, - і все згадується до деталей.
(Фото: Євгеній Малолєтка, Слава Ратинський, Дмитро Козацький, Костянтин і Влада Ліберови, Едді ван Вессел)