Исторія Комишні

КАМЫШНЯ (укр. Комишня, Международное название: Kamishnja ) – поселок городского типа, центр Камышнянского поселкового совета, в который, кроме того, входят сёла:Булуки, Заводище, Ежаки, Лесовое, Савицкое, Ступки, Шульги и Зирка.
Расположен в широкой и красивой долине, вокруг реки Камышанка, притока реки Хорола, в 30 км к северу от Миргорода и за 135 км от Полтавы.
Население 2715 чел. (2001 г.)
История.
В октябрьских официальных документах и литературных источниках поселение называлось по-разному, хотя по словам одного и того же фонетического корня камыш, Камышенко, Комсомольск, камыш (до 1935 года). В 1935 году постановлением ВУЦИК селу установлено официальное название – Камышня. Это название происходит от слова камыш, которым давно когда зарастали левады и берега реки Камышанка.
История села – в седой глубине времени. На его территории известны находки периода бронзы (III-I тысячелетия до н.э.).
В древности здесь были «валы и огороды», свидетельствовавшие о значительном укреплении поселения. Те валы и рвы кое-где сохраняются до сих пор. В XIV-XVI веке Камышня принадлежала Литве. Названия отдельных урочищ все еще напоминают о давней литовской интервенции (т.н. Литовские леса). Местному населению приходилось постоянно отражать и нападения татар.
В первой четверти XVII века Камышня принадлежала польским владениям в составе Миргородской волости. С 1618 года она принадлежала магнату Яреме Вишневецкому и на карте Боплана показана в первой половине того же века как значительный населенный пункт. Хотя в 1630 году король польский Сигизмунд III отдал Камышню администратору королевских земель Варфоломею Обалковскому для разработки здесь селитры, но в 1647 году она снова значится среди поселений Вишневецкого.
Накануне и в начале освободительной войны украинского народа против польской шляхты Камышня была в составе Гадячского полка, а в 1649 году, во время ликвидации этого полка, ее передали в Миргородский полк. Тогда она была центром сотни.
С восстановлением Гадячского полка в 60-х годах XVII века вплоть до ликвидации полкового устройства в 1782 году Камышня оставалась в его составе. С 60 – до начала 70-х гг. этот полк назывался Зиньковским по месту пребывания в г. Зинькове полкового управления. В конце XVII и начале XVIII веков Камышня была значительным поселением с развитыми ремеслами. Ремесленники объединялись в цеха: скорняк, сапожный, ткачей, резчиков и другие.
В декабре 1708 года Камышню захватили шведские интервенты, которые взяли с населения большую контрибуцию скотом, хлебом, сеном. В марте 1709 года русские войска и украинские казаки освободили Камышню от шведов.
После поражения шведов село стало собственностью Гадячского полковника Ивана Чарныша.
В 1715 году универсалом гетмана Скоропадского Камышня была отдана в собственность Гадячского полковника Михаила Милорадовича, через три года эта передача подтверждена грамотой Петра I.
Тяжелое положение крестьян ухудшали войны. В 1812 году Камышнянские казаки вместе с другими принимали участие в изгнании французской армии из России. В Камышне формировался 3-й Полтавский казачий полк.
Позже население села участвовало в Крымской войне 1853-1856 гг.
На время ревизии 1859 года в Камышне было 925 дворов с населением 5170 чел. казаков и помещичьих крестьян (крепостных). Здесь уже было 4 помещичьих винокурни и селитряные заводы, работало сельское приходское училище. Ежегодно проходили ярмарки, на которые приезжало много купцов из разных городов, помещики сбывали здесь продукцию из своих хозяйств.
Огромные земельные пространства в Камышне и вокруг нее принадлежали графине Л.А. Мусин-Пушкиной, а в пользовании многих крестьян не было и сажени пашни.
В 1957 году населённому пункту Камышня присвоен статус посёлок городского типа.
Комишя має свій герб.
Перебували в Комишні
Микола Васильович Гоголь за молодих літ бував у Комишні. На це вказує незавершений історичний твір нашого великого земляка «Гетьман», який розпочинається описом старої церкви містечка Комишні на Миргородщині: «Бувквітень 1645 року... Крізь негусте мереживо вишне-вого листя мерехтіли в вогні вікна дере¬в'яної церкви села Комишні. Стара, знівечена часом, укрита мохом церква неначе обновилась; довкола неї, як рої бджіл, штовхалися козаки з ближніх і далеких хуторів...».
Що ж пов'язувало родину Гоголів із Комишнею? У XVIII столітті це було сотенне містеч¬ко сусіднього з Миргородським полком Гадяцького полку. Правували в Комишні роди знатних козаків Золотаревських і Марковських. У 40-60-хроках XVIII століття комишнянським сотником був Павло Золотаревський, а згодом - його син Гаврило. Їх знав дід Миколи Гоголя Па¬нас Дем'янович, який за характером своєї служби в Генеральній військовій канцелярії мав контакти з усім старшинським складом лівобережних полків.
Нащадок Павла Золотаревського, поручик Прокіп Павлович Золотаревсьий, теж жив у Комишні. Збереглися до¬кументи про тривалий судовий процес, який точився між Прокопом Золота¬ревським і його сусідою поміщиком Ти¬мофієм Погорєловим (Погорілим). Мож¬ливо, ця судова справа залишила якусь краплину й у враженнях юного Миколи Гоголя, що згодом відлупило у відомо¬му сюжеті письменника про сварку двох миргородських сусідів Іванів.
Одним із найвідоміших козацько-старшинських родів у Комишні були Марковські. Незважаючи на те, що Комишня входила до складу Гадяцького полку, її жителі, завдяки територіальній близькості, мали тісні контакти з козац¬твом Миргородського полку. Військовий товариш Григорій Марковський із 20-літнього віку служив у козацькому війську. Його син Кирило Григорович Марковський, полковий осавул, разом із братами володів частиною Комишні, мав понад 60 душ чоловічої статі. 1785 року він був дворянським засідателем у Миргородському нижньому земсько¬му суді.
Син Кирила Григоровича - Григорій Кирилович Марковський, «артилерії по¬ручик і кавалер», двічі в 1829 - 1835 роках обирався миргородським дворян¬ством на посаду повітового предводителя. Відтоді він і його нащадки жили в Миргороді. Цілком імовірно, що саме в Марковських у Комишні бував юний Микола Гоголь.
А інші комишняни? На рубежі XVIII й XIX століть у містечку жив козацько-старшинський, а згодом дворянський рід Кириченків, знайомих родини Гоголів-Яновських. 1792 року секунд-май¬ор Антін Кириченко, депутат Мирго¬родського повіту, підписав дворянську грамоту Панасові Дем'яновичу Гоголю-Яновському.
Під час війни з Наполеоном 1812 року в Комишні майором Кулябкою формувався 3-й Полтавський козацький полк. Батько Миколи Гоголя Василь Панасо¬вич Гоголь-Яновський, який теж був при¬четний до формування полтавського ополчення, напевно приїздив до цього містечка.
Неподалік від Комишні й села Остапівки, в хуторах Корсунівському й Передеріївщині, був маєток поміщиків Гільдебрандтів, приятелів Василя Па¬насовича Гоголя-Яновського. Вірогідно, батько Гоголя, буваючи в Гільдеб¬рандтів, брав із собою юного сина Миколку. По дорозі вони неодмінно мали проїздити Комишню.
На той час у містечку діяли три церк¬ви – Різдва Богородиці, Миколаївсь¬ка й Іллінська. Яку саме з комишнянських церков описав Микола Гоголь у незакінченому романі «Гетьман»? Аналі-зуючи історію цих церков, приходимо до висновку, що тільки одна з них, Іллін¬ська, за часів ранньої юності Миколи Гоголя могла виглядіти «старою, замшілою, знівеченою часом». Саме її міг зписати Гоголь. І бачив він її в Комишні аж ніяк не пізніше 1818 року, коли ще діяла стара дерев'яна Іллінська церк¬ва. Майбутньому письменникові було тоді близько 9 літ. Ті ранні яскраві вра¬ження юного хлопця, той відсвіт вогнів старої комишнянської церкви назавж¬ди запали в його пам'ять і згодом були описані ним у історичному творі «Гетьман».