Паркий серпневий день за обрієм ховається. Сутеніє надворі. Ось-ось і ніч прийде.
Мале кирпате дівча наганялося з друзями на степку, награлося від ранку до смерканку, напустувалося. Сонечко цілий день йому веснянки золотило, своїм промінням пестило. Як же влітку добре! І день такий довгий і гарний, і в дитячий садок ходити вже не треба, бо саме канікули
перед школою. У вересні навчання розпочнеться, то ж за літо треба підрости й сил набратися. І ганяє весь день дітвора, що до вечора ніг майже не чує. Зате потім спить, як після купелю.
От і сьогодні таке ж. Бігали, в жмурки грали, у квача… Вже й, як то кажуть, на сідало пора.
Ночуватиме дівча у бабусі, бо батьки, які на залізничній станції працюють, виявляється, нині в нічну зміну заступили. І так ураз защеміло у серденьку, що без неньки доведеться вкладатись у ліжечко, що аж сльози на очі навернулись. Так себе жаль… Тож, не довго думаючи, мала
виходить на двір і в ту ж мить зривається бігти додому: може, мама там, може, вона пішла щось по господарству зробити, а потім має повернутись і забрати двох своїх донечок.
Лопотять малі ніжки степком, провулком. Ось уже й хатина, де мешкає сімʼя. Але в вікнах не світиться, і нікого не видно в подвірʼї. Гукай-не гукай – ніхто не озветься. І тоді дівча обертає свій погляд на ліс і чимчикує стежкою у сторону станції. Де й сміливості взялося? Іншого разу, може б, не наважилось, але сьогодні так захотілося до мами…
Великі сосни підняли свої віти високо вгору. При протоптаній доріжці, вкритій хвоєю, густо поросла бузина й малина. Одним словом, чагарі. Так і ліс їхній називається. Ні, якщо вже казати точно, то між собою люди місцеві називають його інакше – перший ліс і другий, умовно поділивши на частини. За першим, що має метрів зо сто в ширину і тягнеться далеко на Забрід, йде грунтова дорога, виїжджена машинами аж на Слободу. Потім
залізнична колія у дві рейси, а за нею другий ліс. І той, другий, вже великий, туди дітлахам самим іти ніхто не дозволяє, бо й заблукати можуть. Зате перший вони за день оббігають не раз і не два, халабуд набудують, у хованки награються… Та найбільше люблять бути біля дуба, що височіє на пагорбі на тій дорозі виїждженій. Певно, колись екскаватором землю брали з-під дерева, от і вийшло таке собі узвишшя.
На ньому дітвора в хатки грається. Позалазять цілим кутком на той маленький зелений острівок і півдня копошаться, як мурахи.
Але то вдень. А зараз зовсім інша пора - смеркло. Дівчинка прудко-прудко рухається вперед, пильно вдивляючись у темряву. Зупинятись страшнувато. Он і так щось шарудить в гущавині. А, то їжак простує
до людських осель, щоб смачненьке щось знайти й поживитись. Але очі у страху великі, тому й привиджуються малій бабаї всілякі й чудовиська, що хочуть її зі шляху збити.
- І ніхто мене не обдурить, - розмірковує собі вголос.
Вона добре знає, як до станції йти. Зараз стежкою, стежкою, а там на колію між просіками, що від Козіїв прямо до яру веде, і знову на стежку. А звідти до станції вже набагато ближче. І вогні там світитимуться, й не так боязко.
І мала йде. Ворухкі тіні лісових дерев так і хочуть доторкнутись, спитати, як день пройшов, де була, що бачила, з ким бавилася. Та вони не наважуються, щоб часом, бува, лишній раз дівча не налякати.
Мандрівниці цей ліс знайомий. Вона інколи сама йде на невеличку полянку поблизу хати, собі суничок назбирати. Іншим разом мама веде дівчинку до схилу, що біля залізниці, щоб нарвати і скласти в букетик смачні лісові полуниці, такі духмяні-духмяні. Потім удома обидві сестрички ласують стиглими ягідками.
Вночі ж ліс геть інший, таємничий, повний загадкових звуків і шарудінь. Чого лише совине «Пугу!» варте! Як почуєш, по тілу якісь дивні дрижаки йдуть і ноженята ледь не підкошуються.
- Ти мені не пугукай і мене не лякай! Чуєш?
А у відповідь тиша. Мабуть, сова дослухалася наказу маленької лісової повелительки й чемно вмостилася на сосновій гілці. Вона посидить там трохи, добре подумає, що зробила не так, а потім знову полетить на лови.
Лісом, мабуть, дівчинці з півкілометра пройти треба і ще стільки ж – від лісу до станції. І вона ні на крок не звертає з маршруту. Зі стежки виходить на дорогу, звідти на довшу стежку, що на самім краю лісу, і невдовзі знаходить очима вогник семафора біля залізничного полотна. Він світить червоно, вказуючи мандрівниці, куди йти далі.
Порівнявшись із ліхтарем, дівча пильно вдивляється в траву, що на схилі біля рейок. Там, розповідала мама, як пощастить, можна побачити світлячків. Але ж які вони, ті світлячки? Великі, маленькі? Як їх упізнати? Допитливі оченята вже звикли до темряви і все можуть розгледіти.
Як пощастить… І коли ж то такий випадок трапиться? Аж раптом у суцільній ночі майже при самій землі і справді замерехтіло тьмяне світлечко. Дівча само собі не вірить, тре очі рученятами. Таки жевріє щось! Ніжки несміливо ступають униз по схилу, й малі рученята швиденько намагаються дотягнутися до дивовижі небаченої. Ще мить – і в долоньках опиняється щось таке маленьке, оксамитове, розміром із половинку дитячого мізинчика. Але тепер воно чомусь не світить, погасло. Налякалося? Ой, не треба так боятися, бо мала й сама розгубилася й не знає, що їй із тим щастям робити. Вона складає долоні човником, притискає до щоки, а далі, спантеличена, опускає червʼячка в траву, прожогом вискакує на дорогу і підтюпцем біжить на вогні залізничної станції.
Далі була сполохана приходом нічної гості мама, гарячі обійми, приміщення станції, де пахне якимсь мастилом. А потім солодка дрімота на дивані, обтягнутому темним дермантином. І так добре-добре спати під батьковим піджаком! Уві сні мала бачить… світлячка. Він тепер зовсім не боїться дівчинки й запалює свій палахкий вогник у її тепленькій долоньці.
Ірина Федорчук 14.05.2017 р.
Присоединяйтесь к ОК, чтобы посмотреть больше фото, видео и найти новых друзей.
Нет комментариев