Трембі́та — народний духовий мундштуковий (дульцевий) музичний інструмент, рід дерев'яної труби без вентилів і клапанів, інколи обгорнутої березовою корою. Довжина до 3 м, діаметр 30 мм, збільшується у розтрубі; у вузький кінець трембіти вставляється дерев'яний, роговий або металевий мундштук (дульце, пищик). Висота звукового ряду трембіти залежить від її величини. Мелодію виконують переважно у верхньому регістрі. Трембіта поширена у східній частині Українських Карпат, зокрема на Гуцульщині. Споконвіку трембіта була єдиним засобом зв'язку чабана з селом: за трембітовими звуками люди дізнавалися про місцеперебування ватага з отарою, про те, як триває випас маржини (худоби). Особливі звуки інструмента попереджали про небезпеку. Вживалася трембіта і для подання сигналів про початок та закінчення робочого дня. Цей інструмент супроводжував гуцульські обряди і свята. У Карпатах за давньою традицією жодні урочистості не відбувалися без трембіти — цієї, на перший погляд, довгої дерев'яної труби з яворовим мундштуком та нехитрою, здається, навіть спрощеною мелодією. Саме трембіта сповіщала про народження в сім'ї дитини. Поклик цього інструмента припрошує людей на весілля. Трембіта плакала, коли проводжали людину в останню путь. З приходом у гори радіозв'язку й телебачення, ці функції трембіти майже втрачені. Нині вона слугує здебільшого мистецтву — часом її включають до оркестру, на фестивалях етнографічної музики. Згідно з давньою гуцульською традицією, трембіту треба виготовляти з громовиці, тобто дерева, в яке влучила блискавка. Вважається що така трембіта звучить найкраще. До речі, жоден найвправніший тесляр не розчахне смеречину так рівно, як удар блискавки. Вік дерева повинен бути 120—150 років. До того ж громовиця повинна, як мовиться, дозріти: чим довше стоятиме вона під сонцем, чим довше її обвіватимуть вітри, тим гучнішою та дзвінкішою буде трембіта. Майстер, принісши додому громовицю, намагається загнати лезо топірця в деревину так, щоб, повагом натиснучи, розчахнути «сурму» навпіл. Це — дуже відповідальна операція. Заганяти лезо можна тільки на 10—15 сантиметрів, бо цей шмат, «обцілований металом», доведеться зрізати, він не звучатиме. А розчахнути триметрову сурму необхідно на дві рівні частини (якщо не вдалося — праця змарнована). Після цього майстер береться за різці та ножі різної конфігурації, з допомогою яких «ладнає голос інструментові». Обережно, протягом годин і діб (виготовлення одного інструмента може тривати майже рік) вибирає серцевину з обох половинок заготовки. Залишається тільки двоміліметрова оболонка. Заготовка має 8—10 кілограмів ваги, а готова трембіта — до півтора кілограма. Отже 6—8 кілограмів деревини треба вишкребти вручну, не поранивши при цьому краї, які будуть стулятися без застосування клею. Необхідно скласти дві половинки і міцно стягнути їх обручами. Ці обручі виготовляються зі смерекових віт. Віти мають рости на смереці зі східного боку стовбура, до того ж не вище, як півтора метра від землі. Бо саме такі пагони, як запримічено в народі, гнучкі та сильні. Після цього — останній етап: виготовлення мундштука. Він повинен бути обов'язково яворовим, бо ця деревина має солодкий присмак, отже, такий мундштук приємно прикладати до губ. І коли мундштук, що нагадує за формою сопілковий чи кларнетовий, готовий, то вже можна випробовувати інструмент. Легенда про походження трембіти[ред. • ред. код] Коли, за яких обставин і хто саме вигадав та змайстрував трембіту? З якою метою створювався інструмент, голос якого лине горами на відстань у п'ятдесят і більше кілометрів? Відповідь на ці запитання дають легенди й перекази, що побутують поміж горян і сьогодні. Ось одна з легенд: « «Оповідають, діялось те ніби тоді, коли в Карпати тільки-но прийшли русини, що втекли сюди з долин, куди прийшли кочівники-завойовники. Як дісталися вони, русини, до гірського краю, то гори-доли геть обіп'яли, абись-то якось прилаштуватися з родинами. Розумніші, ті подалі од гурту подалися. Знали ж бо: де глитно є, там долі не очікуй — бо виникне сварка за землю чи ліс, за воду чи звірину. Кажуть, часи такими злостивими були, що не до взаємної любові людям було, кожен дбав, аби самому якось вижити. То ж дві родини — в одній ріс леґінь красний, у другій юнка, мов та чічка,— на різні кути попростували. Ті — у Бескиди, ті — до Говерли. Роз'їхалися, розлучивши леґіня та юнку, котрі змалечку кохалися, змалечку рука в руці простували життям, мріяли. Сумуючи за милою, придумав Івасько, леґінь той красний, трембіту — інструмента, що ввібрав у себе і чари гір карпатських, і почуття хлоп'яче полум'яне, і силу громовиці незвідану. Як гукне, бувало, з Бескиду, то дівчина аж на Говерлі чує голос милого. У відповідь трембітала йому вона. Бо вигадали молодята мову трембітову, аби почуття свої палкі одне одному на відстані повіряти. Та не судилося юним бути в парі: у сутичці з хижим звіром поранений був Івась, та невдовзі й помер. А дівчина не знала про це, все викликала голосом подарованої хлопцем трембіти милого на розмову. Не маючи надії, взяла з собою інструмента та й піднялася на Говерлу. Відтоді її вже ніхто не бачив. Зате — чув. Якщо десь у Карпатах умирало чиєсь юне кохання, то опівночі линув з Говерли трембітовий тужливий гук — то юнка прикликала до себе скривджену дівчину. Минали часи. За зразком Івасевої трембіти майстри-умільці почали виготовляти цю триметрову дуду, звук якої увійшов у побут, у серце, у душу і мрію гуцула» Трембіта ніколи не грає веселої, Вона сповіщає про горе. Було це давно. Далеко в горах Жили легенди, Велети й Чугайстри. Серед смерек, Що ніколи не впадали У жовту зажуру,— Ніжніла берізка Чистим створінням. Голос її тремтячий, дівочий Пробирав до коріння Дерева високі, Напоював соком. Смереки слухали І капали слізно Живицею в хвою. Так гарно співала берізка. Та ночі одної До лісу закравсь вітролом. До ранку боролись дерева, А над ранок Гори Вкрились ранами, Коріння страхало хижими пащами, Тільки берізка тендітна У вимерлім лісі Сиротіла: — Ой тужу я, тужу, Візьміть мою душу, Поки не зотліла. Велетам дарую Кору свою білу. Візьміть її, не шкодуйте, Поки не зчорніла… Нагострили Велети Велетенські леза — І упала леготом В зрубі береза. А Чугайстри живицею Кору обсмолили Та й для світу Гуцульського Зробили Трембіту. Ходить трембіта гуцульськими селами, Голосом рідного лісу гуторить… Трембіта ніколи не грає веселої, Вона сповіщає про сум у горах.