Венеди, анти, склавини.

Племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців були безпосередніми пращурами українців.
Перші згадки в писемних джерелах про ці ранні племена зустрічаються в творах римських вчених І-II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де вони фігурують під назвою «венеди» («венети»). Найповніше рання історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550-554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки народів: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп.
Прокопій Кесарійський описує життя цих народів так: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді, і тому в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно... Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, тільки штани... Є в тих і других єдина мова, повністю варварська. Та і зовнішністю вони один від одного нічим не відрізняються. Всі вони високі і дуже сильні, тілом же та волоссям не дуже світлі і не руді, зовсім не схиляються і до чорноти, але всі вони трохи червонуваті... Та й ім’я за старих часів у склавинів і антів було одне».
Переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. (II-VII ст.).
Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву «остготи», а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, - «вестготи». У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті 451 р. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю венед, антів та склавин. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають їх міграції, вони, починаючи з V ст., могутнім потоком вирушили у візантійські землі. Як свідчать джерела, починаючи з 527 р. походи антів і склавинів разом із іншими варварськими народами на Константинополь стають регулярними. Нестримне їх нашестя призвело до того, що вже 577 р. вони контролювали землі на території Фракії та Македонії, а на початку VII ст. ними було захоплено Далмацію та Істрію. Наприкінці VII ст. вони майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії. Про масштаби та інтенсивність їх експансії свідчить той факт, що тогочасні західні автори називають навіть Пелопонес Славонією.
Більшість сучасних вчених вважають, що початок формування окремих народів і, зокрема, праукраїнського етносу, було покладено розселенням антів та склавинів.
Видатний вітчизняний історик М. Грушевський вважив антів предками українського народу. Широко відома гіпотеза про те, що етнонім «анти» - своєрідний пращур етноніма «українці», оскільки іранське ім’я народу «анти» в перекладі означає «край», «кінець». Отже, анти - жителі пограниччя, окраїни, тобто українці. Енергійні анти у ході великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аварські війни (508-635) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються, а склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України в VII-IX ст. Цілком закономірно, що етнонім «склавини» дожив до наших днів.
За даними сучасної археології, процес утворення праукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V-VII ст. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Антська хвиля покотилася на Балкани, а згодом на Ельбу, поступово інтегруючись із західними народами Склавини ж не пішли так далеко. їхні нащадки утворили в VIII-X ст. між Дніпром, Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання, підґрунтям яких була культура Луки Райковецької (нині відомо понад 200 пам’яток). Ця культура сформувалася на базі празької (склавини) із залученням певних елементів пеньківської (анти) культури. З культурою Луки-Райковецької фахівці пов’язують племена древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, які й були безпосередніми пращурами українців.
Отже, вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси II-VII ст. Під час Великого переселення народів у горнилі історії було переплавлено та інтегровано чимало етнічних утворень, які лягли в основу багатьох сучасних народів. Українці - не виняток у цьому процесі. Вони прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.