Предыдущая публикация
Заснування с.
Івашковець
На початку XVII ст. територія села Івашковець з полями, була вкрита буйним дубовим лісом, у якому лише зрідка були інші породи дерев. У цей ліс забрів мисливець з села Говір на ім’я Івашко, якому сподобався затишок лісу багатий на дичину. Будучи в неладах з власником Говір він попросився до місцевого пана, що жив у селі Песець, оселитися в лісі і займатися мисливством. Пан радо прийняв його, обіцяв допомогти збудувати хату і зобов’язав винищувати вовків і диких свиней, які дуже дошкуляли панському фільварку.
Свою оселю Івашко збудував біля великого джерела та природного ставка з рибою, в затишному куточку лісової галявини . А згодом біля нього оселились ще кілька сімейств.
Івашків хутір заснувався приблизно в 50-х роках XVII ст. і значно поповнився під час турецької окупації, яка тривала на Поділлі 27 років (з 1672–1699 рр). У затишний куточок нашого лісу переселились кільканадцять сімейств з інших великих сіл, рятуючись від турецького іга, яких назвали Туряками.
Приблизно через 100 років після заснування Івашком хутора, люди заснували ще й інші хутори: Івонівка (Ївонівка), Цегольні, Толока, Оббуча, Новосілка (Новосілці), Балки та інші. В 10-20-х роках XIX ст. на наших полях і найбільше на участках зі сторони села Куча, було збудовано 30 хуторів, які в 1939-1940-х роках, примусово об’єднали в одне село Івашківці, на честь його першого засновника Івашка.
Історію нашого села описала у своєму вірші колишня випускниця Івашковецької ЗОШ I-III ступенів.
«СЕЛО МОЄ НА СВІТІ ТИ ЄДИНЕ»
Колись давно, ще за царів,
Івашко у ліси забрів.
У ті часи, в важку годину,
Він збудував собі хатину.
До нього приєднались люди.
Зрадів Івашко, хутір буде.
Вже бiльше люду тут було,
І хутір переріс в село.
Івашка люди поважали,
На його честь село назвали.
Все збільшувало і росло
Моє прекраснеє село.
З тих пір чимало літ минуло,
Але Івашка не забули.
Він був засновником села,
Велика честь йому й хвала.
До наших збереглись часів
Шматки незайманих лісів,
Прекрасні луки і поля –
Це рідна вся моя земля.
Я не позбавлена любові до села,
Я народилась тут і тут росла.
Автор: Ольга Москалюк (випускниця 2000 р.)
Як і в будь-якому іншому селі, в Івашківцях теж є свої визначні місця. Найбільш відомими з них є Джерело на Цигольнях, «Павлушів лісок» та «Штовбей».
Люди на Поділлі, коли обирали місце для життя, завжди намагалися селитись поближче до води.
В Івашківцях немає ярів та круч, які порізали південну частину Новоушицького району. Село знаходиться майже на рівнині, лише кілька невеликих долин урізноманітнюють його рельєф. Але джерел у селі багато, і люди будували свої житла поблизу них.
Землі, де тепер розташоване село, колись належали песецькому землевласнику – барону Местмахеру. На одній з околиць давним-давно пан наказав збудувати цегельню, де виробляли цеглу для будівництва панської садиби і на продаж.
Отож, околиця, або як тепер кажуть в Івашківцях «куток», здобув назву Цегольні. Звичайно, було тут і джерело, з якого люди брали воду, і назвали його теж Цегольнянським.
Вода в джерелі холодна та смачна, особливо в літню спеку. Які б не були посушливі роки, вода в Цегольнянській криниці ніколи не зменшується, завжди вона пригощає всіх спраглих.
За це вдячні люди шанують джерело, доглядають за ним, а на свято святих апостолів Петра і Павла – 12 липня – біля Цегольнянського джерела відбувається вдячний молебень усіх прихожан.
«Павлушів лісок».
Ще одне цікаве місце нашого села «Павлушів лісок». Історію виникнення ліска описала онука чоловіка, котрий його посадив Валентина Іванівна. Зі слів онуки її прапрадід Сильвестр разом зі своєю сім’єю жили спочатку в Дунаївцях де у них була майстерня, а займався він тим, що красив нитки і тканини для власника і засновника Дунаєвецької суконної фабрики (за походженням німця). Але перед революцією, коли настали непевні часи і поміщик в селі Івашківці продавав землю,Сильвестр разом зі своєю дружиною вирішили, що земля надійна і прогодує їх сім’ї. Тому він дав кошти своєму зятю Максиму і вони купили землю. Так вони і переїхали в наше село.
Ця сім’я дуже багато працювала. За 23 роки вони побудували будинок, стодолу, викопали колодязь, посадили чудовий сад та 0,5 га лісу, росли дуби і граби тому люди так його і назвали – Павлушів лісок.
Та в 1925 році всі діти захворіли на скарлатину. Син Володя помер. Улюблений син Аполінарій в 20 років закінчив історичний факультет і навіть не встиг попрацювати тому, що забрали його на фінську війну. Пораненого поставили на вахту, забули змінити і він помер від зараження крові. А сину Миколі під час атаки кулеметом перебили ногу.
В 1937 році цій сім’ї дали один день на те, щоб переїхати в село в стареньку глиняну «халупу». А в лісі знищили все: пограбували будинок, засипали колодязь, вирубали сад. Все розібрали в колгосп. А ліс, тихо ночами, а то і в день рубали. Тепер він уже не такий густий та великий як був колись. Тільки пам’ять залишилась про тяжку працю цих людей у назві «Павлушів лісок».
Павлуша помер в 1945 році від зараження крові.
«Штовбей»
З давніх-давен в українському народі було поширене особливе ставлення до джерел та криниць. До них ставились з особливою пошаною, доглядали, висаджували верби або калину, оспівували в піснях, згадували в прислів’ях та приказках. Чого варті українські народні пісні: «Ой у полі озеречко…», «Копав-копав криниченьку…», в яких зворушливо та лірично згадувалось про «бездонні очі» землі-матінки.
Довкола криниць та джерел у кожному селі існує безліч переказів, легенд, казок. Саме така легенда є і в селі Івашківці,(розповідає про джерело під назвою Штовбей).
Жив собі у селі великий багач. Землі, худоби, усілякого збіжжя було в нього доволі, але заздрість людська не має меж. Одне його поле збігало кругосхилом до Штовбейового джерела, до якого люди постійно пригонили худобу на водопій. Прибачилося багачеві, що людська худоба робить шкоду на його полі, тоді розсердився він дуже. Але ж джерело йому не належить, заборонити заборонити людям гонити худобу на водопій – не в його силі. І увійшла тоді в багачеву голову чорна думка – засипати джерело, нестане води, і не буде людська худоба толочити його посіви.
Задумано-зроблено. Однієї темної ночі привіз чоловік кілька возів гною і засипав джерело.
А на ранок осліп…
Що вже не робив багач, до яких тільки знахарів і шептух не звертався – нічого не допомагало. Застигла тьма навколо, перестав бачити сонце ясне та світ божий.
Тяжко каявся чоловік і приснився йому сон віщий. З’явився до нього дідусь сивий, з довгою бородою в білому полотняному одязі і прорік: «До тих пір будеш темний ти, поки не побачить джерело боже, що ти його засипав, сонця ясного!»
Прокинувся чоловік і не гаючи часу поспішив до джерела. Спочатку голіруч, навпомацки, а потім і лопатою розчистив джерело, повідгортав гній і заплюскотіло-загуркотіло знову «боже око», засміялася довколо природа.
Спітнілий чоловік припав до води, напився, хлюпнув на розпашіле обличчя і … сталося диво. Спала полуда з його очей, став знову бачити сонце ясне та світ божий.
Багато води з того часу втекло з Штовбейового аж до самого синього моря. Але люди пам’ятають про дивовижну пригоду. Щороку криничку доглядають, чепурять, а на весняного Миколи, 22 травня, щороку служать вдячний молебен. І сходяться на відпуст людей багато, і всі з вдячністю припадають до джерела, і не міліє воно і в найбільшу спеку, напуваючи всіх спраглих досхочу.
Ми повинні пам’ятати свою історію, історію своєї малої Батьківщини, тому що без минулого немає майбутнього.
P.S. Свiтлини буду ще додавати. Можливо у когось є ще додаткова iнформацiя, то буду рада якщо ви подiлитись нею.
Матерiал збирали Колесник Роман Володимирович, Колесник Галина Iванiвна, Крутько Снiжана Василiвна.
Следующая публикация
Нет комментариев