До побачення, весно! Вже линеш у даль?
Залишаєш по собі у серці печаль...
Я люблю тебе, весно, всім серцем своїм,
Зачарована, весно, цвітінням твоїм...

А у квітні чи в травні --- мов казка була.
Ти, красуне, повсюди пребіло цвіла...
Ти ховалась в черемусі, в пишнім бузку,
Ти пребілу вдягала у гаю фату....

Соловейком дзвінким ти у лісі співала,
І зозулею роки комусь дарувала...
Ти цвіла буйно в полі, в пахучім гаю,
І я в пісню вслухалась повсюди в твою...

Дарувала ти дощик і сонце, й тепло,
Щоби трави росли, все навколо цвіло,
Щоби цвіт анамонок так радував зір...
Я люблю тебе, весно квітуча! Повір...

Ну а нині останній чарівний твій день,
Повен сонця і квітів, пречудних пісень...
Ти вже нині відходиш, летиш кудись в даль,
Пелюстками опалими шепчеш: "Прощай!..."

Не прощайся ти, весно, а знов приходи...
А ми будем чекати тебе ще з зими....

На калині гніздечко було —
Соловейкова дружна родина
Його звила собі на добро.

І проходячи мимо калини,
Я завжди зупинявся на мить —
Прислухавсь, як погожої днини
Соловейкова пісня звучить.

Соловей і калина одвічні
Обереги моєї землі —
України то символи вічні,
Наче промені сонця ясні.

І допоки на нашій калині
Соловей буде пісню співать —
Будеш жити і ти, Україно,
І нікому тебе не здолать

...От був народ! Що римляни, що греки.

На всі віки нащадкам запасли.

А ми... А ми!.. Хоч би які лелеки

Гомера нам в колиску принесли.

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: "Як руїни Трої".

Про Київ так ніхто ще не сказав.

Колись у давність недозриму

була страшна дорога з Риму.

І звався Аппіїв той шлях.

Вже скільки тих віків минає,

а в світі, певно, кожен знає,

коли й кого там розпинали.

Про це написано аннали,

про це писали так і в риму,

зучили вздовж і вперехрест.

Але ж ота дорога з Риму

якихось кілька сотень верст.

А тут до самої Волині

лежать ці села удовині!

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття?

Неназване, туманом пойнялося.

Непізнане, пішло у небуття.

І десь, колись, через багато літ,

ніхто цього й не втямить вже як слід,

не зніме шапку, не прол'є сльози,

бо що? - дорога, їздили вози,

гули вітри, бриніла хохітва...

Велике діло - писані слова!

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров'ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

дорогою до Києва з Лубен!..

"Україно, ти потрібна мені": Тернопільський семінарист Богдан Фесик написав вірш ,який "підірвав" мережу.
Привіт, Україно, я довго вагався.
Я довго писав ці маленькі слова.
У тебе уже не один закохався.
І в декількох з них вже була булава.
Ти дуже красива, моя Україно.
Й своєю красою дивуєш весь світ.
Тебе вже давно відібрати хотіли.
Наразі ж воюють за Крим і за схід.
Моя найдорожча, за тебе вмирають.
За тебе лягають в холодній землі.
Яку ще країну так сильно кохають?
За кого ще роблять речі такі?
Країно моя, я молюся до неба.
Я вірю, що ти ще свого досягнеш.
Що хлопці , оті , що померли за тебе.
Гордитися будуть тобою без меж.
І вибори прОйдуть, і стишаться клятви.
Й побачим , хто вірним лишився тобі.
Країно моя, ти найкращого варта.
Лише не пропадь! Ти потрібна мені.