В ізраїльській пісні немає казки.

Там є танки, що ріжуть пустелю. Є пил і дим, що в’їдаються в легені. Є будинки, рознесені на шмаття. І є просте розуміння: небезпека смертельна, і виживуть тільки ті, хто зціпив зуби і стоїть разом.
В Україні після 2014 року жилося так, ніби нічого не сталося.
В 2019 році постмайданна влада, яка роками будувала армію, закладала обороноздатність і готувала країну до реальної загрози, була знищена руками агентури і покірного обивателя. До влади прийшли популісти, схемщики, а іноді - відверта агентура та вороги.
Обиватель хапав кредити, бухав на курортах і тупів у телевізорі.
«Слуги народу» гребли на схемах, освоювали бюджети і мололи язиками.
Президент грав роль клоуна, замість того щоб бачити реальність.
А російська смерть уже стояла на кордоні з повним арсеналом.
І всі робили вигляд, що це «десь далеко».
Ізраїль знає, що таке загроза знищення. Вони прокидаються з цим і засинають з цим. І саме тому виживають. Бо їхня пісня – це не культурний артефакт, а інструкція, як триматися живими.
Ця пісня про виживання народу в умовах смертельної небезпеки. Вона описує танки, пил, дим, вітер і зруйновані домівки, показуючи жорстокі реалії війни, і водночас наголошує на єдності людей, які тримаються разом, не відступають і знаходять силу вистояти. Це не красива історія, а конкретна інструкція: вижити можна лише тоді, коли твердо стоїш, підтримуєш один одного і не здаєшся перед небезпекою.
Україні пора зрозуміти те саме: нас не хочуть «перевиховати», нас хочуть стерти. Тут не допоможуть серіали, балачки про «мир будь-якою ціною» чи імітація реформ. Є тільки вибір – або ми стаємо сталлю, або нас не існує.
Iгор Савчук