Glib Bitiukov

''Друже, как тебе зовут?",- питаю я у хлопчика років 12-ти, мешканця Курської області, що його щойно евакуювали наші бійці. Їх будинок цієї сумбурної ночі, наче іграшковий, розтрощило ударом російського КАБу.
''Я вам не скажу''. - відповідає він.
У нього відірвана права рука, обличчя в крові, яка червоною шкарубкою затверділа, мов пересохла ріпа, в голові металевий уламок російського КАБу. Вони залишені напризволяще, немов худоба на колгоспних схилах. Наші військові їх годують, евакуюють та надають допомогу. Їх вбиває і знищує росія, але ненавидить вони Україну... вже змалку.
Поруч його мати, також травмована, але в кращому стані. Її тіло, міцне і безформене як граніт з червоною шкірою, загрубле від праці. Вона не проявляє жодних емоцій щодо своєї дитини, не задає жодного питання. Її материнська любов, що існувала від народження сина, деградувала досягнувши емоційної дистрофії. Здається, все, що відбувається навколо зараз, цікавить її не більше ніж, рівень цін на нафту, яку продає її країна, аби виготовити нові КАБи, які вб'ють решту мешканців її села.
Дивлячись на її обличчя без очей, якесь безживе, безрадісне, стає зрозумілим, що це захисна тупість. Але лише одної тупості мало. Їх переконують в тому, що в житті стало більше всього окрім хвороб, злочинів і божевілля. І вони з беззаперечною легкістю приймають брехню. Проте реальність чинить свій тиск через повсякденні потреби - хочеться їсти та пити, вдягатися, мати дах над головою, займатися сексом і уникати небезпеки. Ця небезпека витвережує. Ідеологія їх влади стає формальністю, а знищені будинки та відірвані кінцівки - реальністю. Їх захисна тупість дика у своєму примітивізмі. Як дикі та примітивні їх вчинки. Вони не навчилися любити, проте накопичили ненависть.