Марія Матіос:
«ВЕЛИКДЕНЬ У ЧАС ВІЙНИ
Чую між людьми, що багато хто надто переймається тим, що з боязні не піде святити паску. Можуть бомбити… теракт може бути. І що ще може бути - знає лиш Бог.
А я згадую таке.
Моє дитинство, юність і частково зрілість припали на радянські часи - часи суцільних заборон (репресованих персоналій, історичних подій, книжок, навіть букв і слів і тд.), регламентованих державною цензурою та її наглядачами. Зокрема, заборона стосувалася і відвідування церкви (якщо її не перетворили ще на склад будматеріалів чи шаховий клуб).
Виховання було одне. Реалії - інші. Отож наша бабуся вчила так: якщо моїм батькам, а отже, і дітям не можна на Великдень по-людськи прийти до церкви, де кожного брали на «список», щоб потім кожному вибрати єзуїтську міру покарання, ми з татом удосвіта, ще затемна, клали на стовп паркану миску з водою і писанкою - і чекали церковних дзвонів, які сповіщали про освячення дорИ (великоднього кошика). Тодішній сільський о. Іларіон освячував паски ще до шостої ранку, поки в природі панувала абсолютна тиша. Тому дзвони було чути майже на все село. Дзвонили дзвони. Падала роса. Отже, вода і писанка освячені, вчила бабуся.
Після того ми вмивалися тією свяченою водою і… чекали. Чекали 2-3 години, поки дід Уласій у господарській сумці принесе свячене, а ми швиденько замкнемо хату, щоб хто із сільських сексотів непрошено не прийшов у гості, а потім не доніс, що в нас було на столі…
Таким був Великдень у радянські часи, напевно, не тільки для мене (за знайдені «дружинниками» писанки в кімнаті гуртожитку у нас з університету виключили кількох студентів з п’ятого курсу).
…А «ковідний», локдаунний - 2020 р. - Великдень у Києві був не кращим. Ми з мамою вийшли на балкон нашої «висотки» з писанкою в горняткові, дивилися на бані Соборів і Церков, слухали чи думали, що чуємо дзвони, - а далі все було за звичаєм: вмивання свяченою водою, Паска, їжа з кошика (в Розтоках у кошик кладуть усе заздалегідь нарізане, щоб не «брати в руки ніж» у Великодні дні).
…не думаю, що цьогоріч Бог розгнівається на тих, хто не дотримається церковного звичаю. Звичаї - добре. Але ще краще, коли ми на Великдень складемо особливі - колективні - молитви за тих, хто нині під бомбами і градом мін і снарядів, хто тремтить в укриттях, жадаючи води і світла. Хто зі зброєю і хто поранений, хто в полоні чи у фільтраційному таборі. І хто так само, як кожен із нас, вірить у Перемогу і думає про Життя, що подолало Смерть…»
Комментарии 2