Предыдущая публикация
ИСТОРИЯ ПОСЕЛКА.
(1701 - 1967 годы)
КАБАННЄ — селище міського типу, розташоване на обох берегах річки Красної — лівої притоки Сіверського Дінця, за 18 км від районного центру. Через Кабаннє проходить залізниця Харків—Луганськ. За 6 км від селища пролягає автомагістраль Сватове—Луганськ. Населення — 8,9 тис. чоловік.
На околиці Кабаннього досліджено кургани епохи бронзи та середньовіччя.
Історія виникнення селища тісно пов’язана з укріпленням південних кордонів Російської держави наприкінці XVII — на початку XVIII століття. Саме в цей час на території т. зв. Дикого поля створюються сторожові пости з поселеннями довкола них. Одним із таких поселень було й Кабаннє, засноване в 1701 році на землі, припи
саній до Сватової Лучки, сотенного містечка Ізюмського слобідського козацького полку. Основну частину його жителів становили вихідці з Дону1.
Про походження назви селища є чимало легенд. Одна з них розповідає, що перше поселення біля річки Красної заснував козак Кабанський. В іншій розповідається, що на берегах річки Красної водилося багато диких кабанів — звідси й назва слободи — Кабаннє2.
Населення займалося переважно хліборобством і винокурінням, торгували дьогтем, свічками, чобітьми, рибою, ікрою, милом, овочами. Жінки ткали як для власних потреб, так і для продажу.
В своїх хатах селяни Кабаннього охоче давали притулок кріпакам, що тікали з Правобережної України чи з центральної Росії. Про це свідчить скарга царебори- сівських поміщиків Петру І. У своєму листі вони повідомляли, що «по річці Красній біля Кабанячого броду донські козаки селять російських людей. І ті люди — втікачі з Бєлгородського повіту, з приписаних до Воронежа різних міст. Утекли вони від служби, від «рубльових» грошей і від корабельного будівництва». Слідчий, якого в 1704 році послав Петро І, побувавши на місці, додав до цього, що «в тому ново- збудованому Кабанньому юрті живуть куренями російські люди 50 чи більше. А хто саме там живе, тих людей донські козаки переписувати не дали».
На відміну від Сватової Лучки, населення якої не платило податків, жителі Кабаннього починаючи з 1707 року були на казенному оброці3. В 1732 році в слободі налічувалось 76 дворів і 365 мешканців чоловічої статі4.
Після того, як у 1765 році царський уряд ліквідував слобідські козацькі полки і створив замість них регулярні кірасирські, Кабаннє стало адміністративним центром Преображенського полку. В 1773 році в слободі було 1754 військові обивателі, 12 військовослужбовців і 24 духовні особи.
Наприкінці XVIII століття значна частина земель у районі Кабаннього належала поміщикам Сошальському, Ляшенку і Капустянському, які переселили сюди своїх кріпаків з інших місць. Так виник на другому березі річки Красної новий район слободи, т. зв. Новокабаннє, де в 1790 році налічувалося 100 дворів. У 1823 році число жителів у Кабанньому перевищило 3,5 тис. чоловік.
У середині 20-х років XIX століття військові обивателі Кабаннього були приписані до аракчеєвського поселення у Сватовій Лучці. Відтоді все їхнє життя йшло за встановленим регламентом. За найменше відхилення від нього селян суворо карали. Багато часу у військових поселенців, фактично довічних солдатів, забирали громадські роботи і військова муштра, не даючи змоги займатися власним господарством, яке дедалі більше занепадало. Голод, злидні весь час переслідували селян. Частими були епідемії різних хвороб. Так, від холери в 1848 році в слободі померло 420 чоловік, від кору — 100 дітей. Близько 200 чоловік померло в 1849 році від цинги.
У 1857 році, після ліквідації військових поселень, жителі Кабаннього були переведені на становище державних селян.
Земельна реформа 1861 року не внесла корінних змін у життя села. Державні селяни, що проживали в Кабанньому, одержали на ревізьку душу 5,3 десятини землі, поміщицькі — в середньому по 4 десятини. Крім внесення плати за наділ, вони мали відробити на поміщика по 40 чоловічих і ЗО жіночих днів на рік5. Але все- таки селяни мали вже право займатися промислами, торгівлею тощо. Це сприяло розвитку села. В 1879 році в Кабанньому, яке входило тоді як волосний центр до складу Куп’янського повіту Харківської губернії, налічувалось 785 дворів, де проживали 2587 чоловіків і 2460 жінок6. У селі було 40 вітряків, торгувало 5 крамниць. Щороку відбувалися 3 невеликі ярмарки. Розвинулися ремесла. Близько 100 сімей займалися бондарством, гончарством, теслярством, ковальством тощо.
У пореформений період у Кабанньому, як і в усій країні, почалося інтенсивне розшарування селянства. Значна частина селян не мала робочої худоби, а тому не могла обробляти свої наділи, які за безцінь скуповували місцеві багатії. В 90-х роках XIX століття в руках кабанських куркулів Кравцова, Марченка, Дігтяря, Багмета та інших було зосереджено понад 1000 десятин землі і майже третина громадської землі. Бідняки, щоб прогодувати сім’ю, мусили йти в кабалу до тих же поміщиків і куркулів, або шукати заробітку десь на стороні. Як свідчать статистичні дані, в перші роки XX століття з Кабаннього та волості йшло на заробітки від 700 до 1000 чоловік щороку1, багато хто з них залишав село назавжди, поповнюючи ряди пролетаріату. Кременная, Кабанье, Юрьевка и другие села в нашей местности считались центрами волостей. В селах руководили старосты. Волости входили в состав Купянского уезда Харьковской губернии. Сельские общества имели право избирать в уездное собрание гласных сроком на три года. В разные периоды туда избирались Герман Миллер из Кабаньего, Яков Житлов из Кременной, С.Попов из Юрьевки и другие. По окончании каждого года издавались журналы Купянского уездного собрания. В них опубликовывались ход собраний, доклады и решения, которые принимались по рассматриваемых вопросах.
Розвитку капіталістичних відносин у Кабанньому сприяло будівництво Катери- нинської залізниці (середина 90-х років XIX століття), яка проходила за 4 км від села. Наприкінці 90-х років кабанські підприємці брати Єгорови збудували сукновальню, де працювало 20 робітників. Місцеві багачі Селіванов та Луцький розгорнули закупки і продаж зерна. В 1905 році німець Г. Мюллер збудував у Кабанньому завод «Малоросія», що випускав брички та чавунне литво. Тут працювало понад 100 чоловік2. У 1910 році почали діяти паровий млин і олійниця німецького підприємця Фокта. В селі зароджується робітничий клас.
Умови праці на підприємствах були надзвичайно тяжкі. Робочий день тривав з 6 годин ранку до 6 годин вечора. Заробітна плата лишалася на низькому рівні. Так, ливарник на заводі «Малоросія» одержував 50 коп. на день, а учень — 15 коп. До того ж штрафи, що широко практикувалися на підприємствах, часто забирали значну частину цього мізерного заробітку.
Експлуатація робітників, яка дедалі посилювалась, злиденне становище селянської бідноти сприяло зростанню революційної свідомості трудівників Кабаннього. Серед них вели пропагандистську роботу посланці сватівських залізничників, які в 1905 році уже мали свою організацію РСДРП. Одним з них був М. І. Горбатенко, що влаштувався ливарником на заводі «Малоросія». Горбатенко згуртував довкола себе передових робітників. Під їх керівництвом 1 травня 1906 року робітники заводу не вийшли на роботу і провели першу маївку, де більшовики розповідали про революційні події в країні. Налякана адміністрація заводу викликала козаків з Куп’янська, які розігнали учасників маївки. Другого дня Горбатенка звільнили з роботи. І все ж святкування 1 Травня стало традицією в трудящих Кабаннього3.
Більшовики вели революційну пропаганду і серед селян. Особливо активно діяв учитель місцевої школи Ф. Б. Стешенко. В 1900 році він приїхав з Куп’янська і незабаром організував невеликий марксистський гурток, куди ввійшли 12 чоловік. Серед них П. Мордига, С. Писаченко, А. Підгорний та інші. Збиралися гуртківці в хаті вчителя, обговорювали своє тяжке становище, читали марксистську літературу. Гурток існував і в роки реакції, що настала після поразки революції 1905 — 1907 років. Напередодні Великого Жовтня Кабаннє, хоч і було волосним центром, лишалося брудним, невпорядкованим селом. Хати селян, побудовані з саману і криті очеретом або соломою, освітлювалися скіпками і каганцями. Навесні і восени вулиці перетворювалися на справжнє болото.
На низькому рівні була народна освіта і культура. В Кабанньому працювала трирічна народна школа, відкрита в 1867 році, яку відвідували близько 90 учнів. Заняття провадив один учитель. З великою натугою, використовуючи тільки народні
кошти, земська управа збудувала в 1885 році земське училище на 60 місць. Але й після цього навчалося тільки 17 проц. дітей шкільного віку1.
Ще гірше становище було з медичним обслуговуванням населення. До 1909 року в Кабанньому не було жодного медпрацівника, хворих лікували знахарі. Лише в 1910 році в селі відкрито фельдшерський пункт.
Після Лютневої революції селяни Кабанської волості, не вірячи обіцянкам Тимчасового уряду, подекуди самі забирали поміщицьку худобу та інвентар, засівали поміщицькі землі. Місцева управа не раз зверталася до губернського начальства з проханням вжити термінових заходів. Але це тільки сприяло зміцненню авторитету як місцевих, так і приїжджих з Харкова більшовиків, що вели пропагандистську та роз’яснювальну роботу серед селян, завойовуючи дедалі більше довір’я мас.
Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, наприкінці листопада 1917 року в Кабанньому створено волосний ревком, куди ввійшли представники робітників і селян — П. І. Мордига (голова), С. І. Островерхий, Ф. С. Жихар, Д. Т. Калашник та інші. Ревком провів велику роботу на місцях по підготовці першого волосного з’їзду селянських депутатів, що відбувся на початку січня 1918 року. З’їзд обрав волосну Раду, яку очолив місцевий активіст, колишній учасник марксистського гуртка Стешенка А. Підгорний. З мандатом, виданим Кабанською волосною Радою, він брав участь у роботі Всеукраїнського з’їзду селянських депутатів, що проходив наприкінці січня 1918 року в Харкові2. ПриКабанській Раді була створена спеціальна земельна комісія, яка навесні 1918 року почала переділ поміщицьких земель. Для охорони завоювань народу організовано робітничо-селянську міліцію (першим начальником її був М. Ф. Давиденко) і загін Червоної гвардії.
У квітні 1918 року до Кабаннього підійдпли кайзерівські війська. Загін червоно- гвардійців влився до 5-ої Української армії, штаб якої перебував у їхньому селі. Після триденних запеклих боїв з переважаючими силами ворога революційні війська мусили відійти3. Окупація Кабаннього австро-німецькими загарбниками завдала жителям багато шкоди. Окупанти забирали в населення цінні речі, зерно, худобу, свиней, птицю4. В листопаді 1918 року під ударами Валуйського повстанського полку австро-німецькі війська відступили з Кабаннього.
Після визволення села одразу відновили роботу органи Радянської влади. Спеціальна комісія волревкому провела переділ землі за числом їдців. Були націоналізовані завод «Малоросія», млин та інші приватні підприємства. Але вже в перших числах червня 1919 року над Кабаннім нависла загроза денікінської окупації. Проти білогвардійців виступила Червона сотня, сформована в селі, та сили були нерівні, і війська Денікіна захопили Кабаннє.
В грудні 1919 року частини Червоної Армії почали бої за визволення Донбасу. Перша Кінна армія наступала вздовж залізниці Сватове — Кремінна. 4-а кавалерійська дивізія в районі станцій Міловатка і Кабаннє атакувала велшаг групу білих. Зав’язався жорстокий бій. Денікінці, які мали чисельну перевагу, перейшли в контрнаступ, але на допомогу червоноармійцям підійшли бронепоїзди, і опір ворога був зломлений. Денікінці, кидаючи гармати, кулемети, обози, відступили в село Кабаннє і далі через станцію Кремінна за Сіверський Донець Налагодженню мирного життя в селі після визволення від денікінців заважали куркульські банди. У червні 1920 року в Кабанньому створено комітет незаможних селян, який очолив Д. Т. Калашник. Під керівництвом комітету місцева біднота почала рішучу боротьбу з бандами, що особливо активізувались у березні 1921 року, коли трудящі волості вирішили зібрати для харківських робітників кілька вагонів
зерна. 17 березня банда отамана Винника, що налічувала 150 вершників, озброєних
кількома кулеметами, напала на станцію Кабаннє, де стояли вагон из хлібом. Але, зустрівши дружний вогонь варти, відступила, навіть не підібравши поранених1. Щоб все-таки перешкодити вивозу зерна, бандити блокували станцію. Тоді на допомогу комнезамівцям підійшов бронепоїзд, під охороною якого зерно доставили в Харків. У жорстокій боротьбі з бандитами смертю героїв полягли перші комуністи села — голова волревкому П. І. Мордига, голова волосного комнезаму Д. Т. Калашник, К. А. Ладика2. В 1922 році з бандитизмом у волості3 було покінчено.
Багато труднощів довелося подолати трудящим Кабаннього, щоб відбудувати зруйноване господарство. Завод «Малоросія» не працював, колишні його робітники розійшлися по селах. Багато селян, які одержали від Радянської влади землю, не мали тягла, інвентаря та насіння, щоб її засіяти. У торгівлі панували приватники. За цих складних умов велику роль у розвитку господарства відіграв сільський партосередок, створений в 1922 році. Він налічував 10 комуністів. Це були мужні люди, такі, як Є. Д. Липка, М. М. Герасименко, С. М. Нагорянсышй та інші, що пройшли крізь вогонь громадянської війни, через тяжкі випробування перших років Радянської влади. Активним помічником комуністів стала комсомольська організація, що створена в 1922 році4. Першим секретарем її був Д. О. Баранник.
Одним із найважливіших завдань місцевої Ради в той період була організація кооперативної торгівлі. В 1926 році за ініціативою партосередку в Кабанньому створено споживче селянське товариство з сумою пайових внесків понад 1000 крб. Товариство відкрило в селі 5 невеликих магазинів, які з часом витіснили крамарів-непманів. Того ж 1926 року створено й сільськогосподарське кредитне товариство, якому держава виділила для подання допомоги біднішим селянським господарствам понад 20 тис. крб. Слідом за збутовою та споживчою виникає і виробнича кооперація. В жовтні 1926 року в Кабанньому організовується перший ТСОЗ «Червоний орач», що об’єднав 50 сімей (190 працездатних)5. Уже першого року спільна праця дала хороші результати. На площі 700 га було зібрано непоганий на той час урожай зернових (120—150 пудів з десятини). На практиці селяни переконувалися в перевазі колективної праці.
Великою підмогою для місцевих селянських господарств було введення в дію в 1926 році чавуноливарного заводу ім. Фрунзе (колишній «Малоросія»), що виробляв деталі для возів, ремонтував сільськогосподарські машини. В цехах заводу працювало близько 100 чоловік.
З перших днів Радянської влади партійна організація і сільська Рада приділяли велику увагу розвитку культури та охорони здоров’я в селі. Уже 20 грудня 1917 року в Кабанньому відновили нормальні заняття 2 народні училища, де 7 учителів навчали 400 дітей. Проте ці училища не могли охопити всіх дітей шкільного віку. Після закінчення громадянської війни парторганізація і волосна Рада провели велику роботу, і в 1927/28 навчальному році в Кабанньому діяли вже 6 трудових шкіл, де навчалося близько 1000 дітей6.
Для ліквідації неписьменності серед дорослих у селі влітку 1925 року організовано курси підготовки керівників гуртків лікнепу. В 1926 році працювало вже понад 20 таких гуртків. На 1933 рік неписьменність у Кабанньому була ліквідована. В 1926 році в селі відкрито клуб із стаціонарною кіноустановкою. У 1929 році в Кабанньому, як і по всій країні, починається об’єднання індивідуальних селянських господарств у колективні. Перший колгосп «Нове життя» створено восени 1929 року. Він мав 2 тис. десятин орної землі, 80 коней, 50 пар волів, плуги, борони, косарки. В перший рік свого існування колгосп одержав кращий по-
рівняно з індивідуальними господарствами урожай зернових — по 15 цнт з га1. Наступного року організовано ще 6 колгоспів: ім. Ладики, ім. Ворошилова, «Доброволець», «Іскра», «Перемога»,
«Сміливий орач», у яких об’єдналися всі індивідуальні селянські господарства. Тоді ж на землях Кабаннього створено радгосп «Буксир». Молодому господарству держава виділила 8 тракторів «Фордзон» та інший сільськогосподарський інвентар. Згодом радгосп перейменовано на «Кабаннє»2.
За рішенням уряду в 1932 ро- у складальному цеху Кабан_
Ці В Кабанньому створено 2 МТС - ського верстатобудівного за-
Площанську І Кабано-Рубіжан- воду ім. Фрунзе,
ську, оснащені новітньою сільськогосподарською технікою. На базі МТС була організована республіканська 6-місячна школа, яка готувала трактористів. Першими слухачами її стали посланці місцевих колгоспів В. С. Ляшенко, С. Є. Луговий,
Г. І. Гребешок та інші.
Машинно-тракторні станції набагато полегшили працю колгоспників. Так, раніше в артілі «Сміливий орач», щоб зорати 2800 га землі, працювало 80 пар робочих волів і 180 коней, тепер цю роботу виконували 4 трактори. Технічна оснащеність місцевих господарств рік у рік ставала відчутнішою і на 1941 рік вона виросла вдвічі.
Тільки Кабано-Рубіжанська МТС мала в своєму розпорядженні 70 тракторів і 36 комбайнів «Комунар». За допомогою МТС всі 7 колгоспів Кабаннього уже напередодні Великої Вітчизняної війни добилися непоганих результатів: одержали з гектара в середньому по 18—20 цнт зернових, а колгосп ім. Ладики (Залимання) — по ЗО цнт, за що 1938 року він був учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Зростання прибутків колгоспів сприяло підвищенню матеріального добробуту трудівників села.
Великі зміни сталися на заводі ім. Фрунзе. На початку 30-х років завод був реконструйований, а з 1935 року перейшов на випуск апаратури для хімічної промисловості3.
Змінився і зовнішній вигляд села. Тут виникли нові вулиці — ім. Пархоменка, ім. Фрунзе, ім. Шевченка, Привокзальна. В 1935 році збудовано середню школу.
Силами громадськості реконструйовано клуб на 200 місць, де працювали агіткультбри- гада, духовий оркестр і оркестр народних інструментів. Село було повністю електрифіковане і радіофіковане. В 1939 році в Кабанньому проживало 8,8 тис. чоловік.
22 червня 1941 року, коли стало відомо про віроломний напад на нашу країну фашистської Німеччини, на фронт пішли сотні добровольців. Завод ім. Фрунзе переключився на випуск воєнного спорядження та снарядів. За верстати стали жінки й підлітки. На базі місцевої лікарні створено госпіталь. У селі були розташовані військові частини. Жителі, які не евакуювалися, допомагали їм чим могли — працювали в госпіталях, шили теплу білизну, прали тощо 10 липня 1942 року фашисти захопили Кабаннє. Для боротьби з окупантами в селі був створений партизанський загін, яким командував комуніст Т. М. Стожко.
Протягом 7 місяців партизани провели 18 бойових операцій. Вони відбили в окупан-
тів понад 300 голів худоби, спалили 2 комори з зерном, яке окупанти хотіли вивезти, і 12 скирд сіна, висадили в повітря 3 мости через річку Красну тощо1.
, Коли фашисти ввійшли в село, механік заводу ім. Фрунзе М. В. Бурмака зняв з верстатів найважливіші вузли і надійно заховав їх. Решту пошкодили партизани, і окупанти не змогли ні ввести в дію завод, ні вивезти обладнання.
У селі діяла також підпільна комсомольська група, яка налічувала 12 чоловік. Групу очолював В. Гусаров. До неї входили І. Кучер, В. Рогоцька, Н. Третяк, В. Приходько та інші. Юні підпільники розповсюджували серед населення листівки, підтримували зв’язок з загоном Стожка, передавали партизанам потрібні дані. В листопаді 1942 року, коли фашисти готували до відправки в Німеччину групу молоді, підпільники вивісили на найвищому будинку села червоний прапор2.
ЗО січня 1943 року частини 195-ої стрілецької дивізії визволили Кабаннє. За 7 місяців хазяйнування окупанти спалили 23 житлові будинки і 19 дворових будівель, відібрали в населення і відправили до Німеччини 120 голів великої рогатої худоби, понад 50 тонн хліба тощо. Загальна сума збитків, що їх завдали фашисти селу, становила 6680 тис. крб. Понад 300 юнаків і дівчат гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Німеччини.
Сотні жителів Кабаннього героїчно билися на фронтах Великої Вітчизняної війни, 160 з них нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Особливо відзначився Ф. Т. Дачко, командир обслуги протитанкової гармати. 23 вересня 1943 року його бійці в числі перших форсували Дніпро в районі села Мишуриного Рогу (Дніпропетровська область). 24 вересня, залишившись сам біля гармати, Дачко відбив 7 танкових атак ворога, знищив 3 ворожі машини і понад 100 гітлерівців. За виявлену мужність і відвагу Указом Президії Верховної Ради СРСР Ф. Т. Дачку присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Це високе звання було присвоєне також Г. В. Бурмаці та В. П. Бородіну. Бригадир колгоспу «Іскра» Д. І. Кучеренко удостоєний 9 урядових нагород.
З перших днів визволення від фашистів трудівники села взялися за відбудову зруйнованого господарства. Велику допомогу подали їм братні республіки, особливо РРФСР. З Саратовської, Пензенської та інших областей колгоспи одержали посівний матеріал, інвентар і худобу. Робітники Уралу допомогли відбудувати МТС, завод ім. Фрунзе та інші підприємства. Завдяки цьому господарство колгоспів Кабаннього в 1947 році досягло довоєнного рівня.
Одразу ж після вигнання окупантів почали працювати лікарня, середня, семирічна та початкова школи.
У відбудові села велика роль належить створеному в Кабанньому цегельному заводу. Після Великої Вітчизняної війни завод ім. Фрунзе перейшов на виробництво напівавтоматичних металообробних верстатів, призначених для шліфування тракторних та автомобільних блоків циліндрів. Для цього було збудовано 3 нові цехи — ливарний, складальний і модельний. В роки семирічки став до ладу ще один цех і центральна котельня. В результаті випуск валової продукції зріс на кінець семирічки в 3,3 раза і становив 2,2 млн. крб. Кількість робітників збільшилась з 620 до 906 чоловік. Завод достроково, за 6 років і 11 місяців, виконав семирічний план. Верстати його марки добре зарекомендували себе не лише в нашій країні, а й за рубежем: на підприємствах Куби, Чехословаччини та інших країн.
На заводі виросли чудові кадри передовиків виробництва. Серед них — майстер механічного цеху М. Т. Безлюдько, що вміло поєднує працю з заочним навчанням, токар комуніст І. П. Іщук — ініціатор руху за опанування суміжних професій та інші. В роки семирічки розширився і Кабанський цегельний завод. Випуск цегли зріс з 1,1 млн. штук у 1959 році до 8,5 млн. штук у 1965 році.
В перший рік семирічки в Кабанньому була створена міжколгоспна будівельна організація, яка споруджувала господарські, соціально-культурні та побутові приміщення в колгоспах Кремінського району. В 1965 році обсяг виконуваних «Міжколгоспбудом» робіт перевищив 1 млн. карбованців.
За післявоєнний період великі зміни відбулись і в економіці колгоспів. Оскільки порівняно незначні розміри їхніх господарств стримували розвиток виробничих сил, у 1958 році 7 колгоспів Кабаннього об’єднано у 2 великі артілі: «Іскра», що має 4094 га земельних угідь, у т. ч. 3053 га орної землі, і «Нове життя», перейменовано в 1961 році на ім. XXII з’їзду КПРС. У цьому колгоспі 4926 га земельних угідь, з них 2995 га орної землі.
Новий принцип планування, підвищення закупочних цін та пільги, що їх надала держава колгоспам, сприяли дальшому розвитку господарств. Якщо в 1959 році, наприклад, доход колгоспу ім. XXII з’їзду КПРС становив 357 тис. крб., то на 1965 рік він виріс до 620 тис. крб. Майже вдвічі за роки семирічки зріс неподільний фонд колгоспів. Це дозволило їм поповнити свій машинно-тракторний парк, розгорнути велике капітальне будівництво. В колгоспі «Іскра» в 1965 році було 15 тракторів, 11 комбайнів, 11 вантажних автомашин. У колгоспі ім. XXII з’їзду — 18 тракторів, 11 комбайнів, 15 автомашин.
Обидві артілі — багатогалузеві господарства. Вони вирощують озиму та ярову пшеницю, кукурудзу на зерно і силос, цукрові буряки, соняшник, картоплю, овочі, багаторічні трави. Застосування передової агротехніки дало можливість значно підвищити врожайність основних культур. Так, у 1966 році колгосп «Іскра» зібрав озимої пшениці по 30,6 цнт з га, кукурудзи — 30,2 цнт з га, соняшника — 11,4 цнт з га. У колгоспі ім. XXII з’їзду КПРС врожайність озимої пшениці становила 48 цнт з га, кукурудзи — 29,2 цнт з гектара.
За роки семирічки в колгоспах збудовано 4 корівники, 2 свинарники, пташник, 2 вівчарні, зерносховище, 3 водонапірні башти та інші господарські приміщення. Будівництво нових ферм і механізація основних виробничих процесів дала змогу колгоспам збільшити поголів’я худоби. Так, у 1967 році на фермах колгоспу «Іскра» було 1490 голів великої рогатої худоби, в*т. ч. 455 корів, 1410 свиней, в т. ч. 100 свиноматок. Колгосп ім. XXII з’їзду мав у 1967 році 1380 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 496 корів, 1845 свиней і 1405 овець.
Значно розширилось і господарство радгоспу «Кабаннє», що спеціалізується на виробництві м’яса й молока. Зокрема, за роки семирічки тут у 2,5 раза зросло поголів’я великої рогатої худоби і свиней. В 1967 році в радгоспі налічувалось 3799 голів великої рогатої худоби, в т. ч. 1300 корів, і 200 свиней. За післявоєнні роки, і особливо за семирічку, невпізнанним стало Кабаннє. В 1957 році Указом Президії Верховної Ради УРСР його віднесено до категорії селищ міського типу. В 1965 році в Кабанньому налічувалося 4 тис. будинків (200 тис. кв. метрів житлової площі), половина з них збудована за семирічку. У селищі прокладено 10 км тротуарів, споруджено водопровід, посаджено понад 7 тис. дерев.
Рік у рік підвищується життєвий рівень трудівників селища. Про це яскраво свідчить товарооборот 28 торговельних підприємств споживчого товариства, який за семирічку зріс з 1 млн. крб. до 2,9 млн. крб. В 1963 році в селищі збудовано новий магазин культтоварів. Відкрилась пекарня, цех безалкогольних напоїв, нова робітнича їдальня.
За роки семирічки набагато поліпшилось медичне обслуговування населення. В 1964—1966 рр. розширено лікарню, зокрема збу- Засідання ради бібліотеки ДОВаНО приміщення амбулаторії,
разом з читацьким активом. ХІрурГІЧНОГО Та ПОЛОГОВОГО ВІДДІ-
лень. Понад 260 трудівників Кабаннього відпочивають щороку в санаторіях та будинках відпочинку, майже 400 дітей — у піонерських таборах.
Все ширшого розмаху набуває спортивно-масова робота. Низові колективи добровільних товариств «Авангард» і «Спартак» налічують понад 600 спортсменів. У селищі обладнано 12 спортивних майданчиків і стадіон. Працюють 8 секцій, в т. ч. футбольна, баскетбольна, волейбольна, стрілецька, шахово-шашкова та інші, де підготовлено 190 майстрів спорту і розрядників.
Величезні зміни сталися і в галузі народної освіти.В 1966/67 навчальному році в 2 середніх, 3 восьмирічних і 2 початкових школах селища навчалося 1780 учнів і викладало понад 100 вчителів. Цього ж року закінчено будівництво нового приміщення середньої школи на 640 учнів. Тут добре обладнані навчальні кабінети і виробничі майстерні. При школі створено музей історії селища, основні матеріали для нього зібрали піонерські загони червоних слідопитів. Понад 300 випускників шкіл Кабаннього одержали вищу освіту і працюють учителями, лікарями, інженерами, агрономами тощо.
Следующая публикация
Комментарии 10