Піаніст-скелет.

Дахау, Німеччина, 1945 рік.
Після визволення концтабору Дахау солдати прочісували напівзруйновані приміщення, де жили нацистські офіцери.
І там, серед пилу, уламків і мовчання, вони знайшли чоловіка — більше схожого на тінь, ніж на живу людину.
Він сидів перед розбитим, зламаним роялем.
Його груди — самі ребра, шкіра — тонка, як папір.
Очі запалі, але дивно спокійні.
Один із солдатів, приголомшений побаченим, тихо запитав:
— Ти… ще пам’ятаєш, як грати?
У в’язня затремтіли губи.
— Я… спробую, — прошепотів він.
Кістляві, тремтливі пальці опустилися на потріскані клавіші.
І зі старого зламаного інструмента раптом полилася Ave Maria — крихітна, тиха, ледь жива.
Кожна нота — зламана, але чиста, мов сама біль нарешті знайшла слова для молитви.
Солдати навколо нього завмерли.
Дехто плакав відкрито, не соромлячись сліз.
У тій зруйнованій кімнаті, серед тіней табору, на мить повернулася краса — неможлива, коротка, безкінечна у своєму значенні.
Піаніст помер через два дні.
А його остання мелодія живе й досі — не як музика, а як молитва.
Молитва за всіх, чиї голоси загубилися в темряві й так і не були почуті востаннє.
Історія, натхненна реальними подіями. Можливо — легенда, але безперечно — глибока.