”Ти ― вічне лоно неньок-матерів…“
.
Ви ― матері, першими, коли ще тільки-но сіріло, прокидалися і останніми лягали перепочити, і дякували Богу, ― що є ніч. Ви дякували Йому багато і повсякчас за дбайливих чоловіків-господарів, за здорових і слухняних дітей, за добробут, за врожай… І ніколи не задумувалися над тим, що це ж вашими вустами… Всевишній висловлював подяку ― самим вам: за жертовну берегинність, за викохані вами родинні світи, за вашу земну любов.
.
В той же час ви нарівні з чоловіками-господарями працювали в колгоспі: у спеку пололи не однокілометрові погонні рядки сходів майбутнього врожаю, скиртували вилами солому, тягали у колгоспному саду височенні драбини навколо фруктових дерев, а на фермах ― тяжкі чотиривідерні бідони з молоком… А пізньої осені викопували разом з родинами ще й ”накинуті“ колгоспом на кожен двір довжелезні рядки буряків… а потім інколи вечорами знаходили хвилинку порахувати зароблені трудодні.
А коли, приміром, здавали крашанки у сільмаг і, таким чином, отримували лічені копійки-карбованці, то вже так їх заховували, з такою ощадливістю їх берегли, як ото зіницю ока.
.
Ви були нарівні з чоловіками у толоках, тобто разом з ними виготовляли саманну цеглу, накладали горища, самі обмазували хати-оселі тощо.
Оця рівність ще ― або, може, й перш за все ― обумовлювалася тим, що долі була несила уберегти всіх ваших батьків… братів… чоловіків… синів ― від смерті чи покалічення у німецько-радянській людобойні.
.
Але до тяжкої праці, незалежно від світових катаклізмів, вас ― спонукав московський колгоспний ”лад“, оте новітнє безправне ― кріпацтво.
Тому ви не знали відпусток: ні оплатних, ні без того… і навіть тоді, коли були ― при надії. Ви до останньої змоги ходили на роботу, а по появі на світ Божий ваших сяйвів-дитят, то вже через якихось два-три місяці змушені були приступати до колгоспної праці, у тім числі і на фермі, і, зрозуміло, вдихати там… отруйний аміак у тих запертих в зимову пору спорудах, які ”опалювалися“ лише тілами корів.
.
Вас… душили сльози, ви ― плакали, ви не бачили світу, коли московські кремль-лядські правителі на початку 1960-х років вирішили за вас, за чоловіків, за дітей, за дідусів і бабусь про те, що мати вдома рятівну корівку-годувальницю… є зайвим для ”будівників комунізму“.
Подумки вам була незмога уявити про те, що може наступити такий час, коли літніми вечорами ви не будете вже виходити заздалегідь з двору або йти залюбки аж до центру села, щоб у свійській череді, яка йшла греблею після денного випасу, вже здалеку побачити свою улюбленицю… а вона ― вас, що потім не будете гордо йти з нею по вулиці, не будете поїти її прохолодною водою, мити їй вим’я і доїти молоко ― її щоденний дар.
.
Одного дня в осінню пору під примусом ви привели їх до будинку, де була колись сільрада та правління колгоспу. Разом з вами плакали-ревли і доглянуті-обпещені вами годувальниці-корівки… Вони також стривожено, з усією очевидністю бачили-чули біду, що більше не відчують родинного обійстя, не будуть вичесані турботливими господинями, не будуть щедро нагодовані… Ба більше… вони розуміли по-своєму, що для них наступить скорий кінець.
І це не гротеск, не гіпербола, тобто я ні на йоту не перебільшую і не фантазую, бо бачив усе, ще будучи підлітком, на власні очі, позаяк наша родина по переїзді із села Темирівки тимчасово мешкала у згаданій казенній будівлі.
Попрощалася навіки зі своєю корівкою і наша родина: матуся і корівка ― плакали вдвох. Говорячи за наш переїзд, не можу не уточнити, що це ― ми переїздили-їхали… на гарбі, а годувальниця йшла ― пішки 15 кілометрів, будучи прив’язаною до того транспорту.
.
Але жити, попри все ― жити з надією ― треба було: для дітей, для онуків, для безкінечності роду.
Тому неможливо залишити поза увагою все те, що було, є і завжди буде життєдайним.
.
Хтось із великих сказав, що краса врятує світ.
Боже Праведний! Як ви ― жінки-матері ― чудово співали, яким неперевершеним багатоголоссям, яким чарівним співзвуччям терцій, квінт і октав! Як ґарно, як життєстверджуюче ви танцювали: на весіллях (під гармошку Непайди або Скуби), на уродинах, на входинах, на концертах самодіяльності тощо! Таке не забувається ніколи… і буде ― стільки й віку земному.
.
Післямова: Село Пурхівка, радянське перейменування ― Новогригорівка, на всесвітньо відомому Гуляйпіллі славутного Запорізького краю.
.
Хочу зізнатися-завважити, що писати ”Сагу…“ було і легко, і складно. Легко, бо ж як ото у певних народностей: ”співаю“ про те, що бачу (бачив). Але оте ”співаючи“ змушене було не єдинижди зупинятися-буксувати, бо ― ”ні-ні“, а потім непереступно наступало ― ”да-да“, маю на увазі, що час од часу розпочинали мокріти очі. А маючи й без того вже поганий зір, то він тоді щезав і зовсім. Тому змушений був зупинятися у своєму ”легкому“ писанні-співі.
.
Не можу оминути у післямові ще одне. Коли в 1966 році шляхом чергового перевороту на зміну кремлівському мрійнику Хрущову прийшов майбутній щелепо-відвислий ”дарагой таваріщь“ Брежнєв, то тоді одна ”рука“ відмінила оту заборону мати у домашньому господарстві корівок, але друга кінцівка… вказала виорати по Україні геть усі луки, це оті луки ― подарунок від українського сонця, від українського неба і українського чорнозему, краса яких забирала на себе всі очі, і їх конче несила було відірвати… щоб дбайливий господар не мав змоги ― надзвичайно природно, а з тим просто і зручно вивести годувальницю на випас ― на життєдайний український простір, забивши кілка і прив’язавши її на довжелезний налигач.
.
Та друга кінцівка виявилася настільки злісною, що примусила заплугувати і оті вузенькі смужки трав’яного чорнозему, які прилягали з обох боків до лісозахисних смуг на полях ― чудової України.
.
ПОЯСНЕННЯ: Трудодень ― умовно-примарна одиниця виміру праці у період московсько-радянського феодалізму, питома вага якого ― це грами зерна тощо ― в кінці року визначалася так званим правлінням колгоспу, а фактично ― головою, а в кінцевому рахунку ― москвинським ”кп сс“.
.
Вислів, без найменшого перебільшення, вселенської ваги ― ”Краса врятує світ“ ― належить, якщо підійти формально, ― московському письменнику Ф.М.Достоєвському. Так, Федір Михайлович народився у Московії, він, урешті, і мешкав у Петербурзі, ба навіть побував і на московсько-сибірській каторзі, і писав про москвинів як, оконечно, про пропащу силу. Але батько його… із української землі ― з Поділля, і взагалі рід Достоєвських тягнеться ще з далеких-далеких часів від Києво-Печерської Лаври. Тому і не дивно, що іменно ця древня українська закоріненість Федора Михайловича і спонукала його до винайдення рятівної для людства формули ― ”Краса врятує світ”.
І це з усією очевидністю підтверджується ― в оповіді.
.
Володимир Пилипенко
Комментарии 1