У квіткàх полуднéвого стéпу,

у цвітінні розкішних стеблин
мостить Літо кубельце на спеку,
і досушує сивий полин.
У бадиллі, що в небо зіп'Ялося
пише Вересень нòві казки.
Йому Літо цнотливо віддàлося,
як вітрам віддаються листки.
Розкуйовджені кучері в красеня.
Він поет. Може, трохи, мольфар.
Він дивак, що підпалює ясеня
і збирає грушки на узвар.
Він парчею тендітно прикрасить
жовті льолі для ніжних беріз.
Тепле літо туманом загасить
і запхає кульбаб до валіз.
Він улюбленець панночки-Осінь
і незмінний її кавалер.
І для Літа (вже так повелося)
він - коханець. Любитель афер.
Він манірний. З гламурненьким смäком.
Для годиться пускає сльозу.
Сіє дощ, як посвяченим маком
обсівають хатú. Щоразý
пахне іншим парфумом від нього:
то полин, то тютюн, кардамон...
Всі дуріють. Нектару хмільного
має вдосталь. Хапає в полон.
І ніколи уже не відпустить,
якщо в очі йому зазирнеш.
І до Літа уже не допустить.
І до Осені ще не підеш...