Предыдущая публикация
В черговий раз розбився десь літак…
І стигне кров… Думками віє протяг.
Там спори йдуть, війна то чи теракт?
І знов душа вдягає чорний одяг.
Така сумна повістка наших днів
Руйнує вщент всю силу твого духу,
А від смертей й підступної брехні
Хочеться вити й затуляти вуха.
Чи хто з них брав до рук “Святе Письмо”?
Чи хто моливсь до Бога щиро в храмі?
Та знаю точно, ще не так давно
Ці руки вбивць зривали квіти мамі.
То хто ж вселив у їхніх душах зло?
Хто вклав до рук страшного автомата?
І що колись в серцях у них було,
Перш ніж з людини вирости у ката?
Де ті слова, які врятують світ,
Скажіть мені, поети-миротворці?
Чи те насіння має стільки літ,
Що вже давно розсохлося на сонці?
Де той окрайчик світла і тепла,
Поля ромашкові на нашім Сході?
Чи, може, Ліна все-таки права,
Що “сієш, сієш, а воно не сходе”?…
Автор: Ірина Лахоцька
Следующая публикация
Комментарии 1