Предыдущая публикация
ШКОЛО РІДНА, ПРОЩАЙ!
Сьогодні була на святі ОСТАННЬОГО останнього дзвоника. Школу закривають, Йшла до школи - з букетом і плакала з мамою - Тамарою Миколаївною, яка разом з батьком - Михайлом Пантелійовичем, все життя працювали в цій школі. Мені теж пощастило тут попрацювати півроку - вчителем інформатики. Виступала на святі від імені колишніх випускників, поверталась зі свята - плакала. Плакали й учасники свята - і дорослі, і малі. Я ж в школі виросла - тільки навчилась ходити і пішла. Чекала в коридорі, поки в батьків закінчаться уроки, разом з дітьми вчителів в куточку вчительської малювали і гралися. Один раз, в 2 роки, навіть заснула під дверима і старшокласники попросили маму забрати мене в клас ( у них була контрольна з математики). Репродукції картин Третьяковської галереї, що висіли в коридорах, запамяталися з дитинства. Все до болю знайоме і рідне. Обійшла всі класи, коридори - прощалась. Зайшла в свій перший клас і написала на дошці: "Школо рідна, прощай!". Кажуть, треба дивитися вгору з вірою, назад - з вдячністю, вперед - з надією, а навколо себе - з любов"ю. Вдячна школі, нашим прекрасним вчителям і вихователям - живим і нині покійним - за все, що вони нам дали. Пишаюся своєю школою, вона - як душа села, як магніт, що притягує до себе через роки і відстані, як вогник, що світлом осяває життя. Буду думати, що наша рідна і дорога Петрушівська школа в свої 62 роки просто пішла на заслужений відпочинок і ми будемо памятати її та не забувати стежку до рідного шкільного порогу. Але ж так жаль...
Следующая публикация
Комментарии 18
Всім доброго здоров"я, дорогі мої земляки! Ось і до нашої колиски дитинства прийшла така гірка звістка. Зіночка Михайлівна я щиро дякую тобі за небайдужість, до нашої малої батьківщини, за щирість у словах, за повернення у світлі дні нашої юності. Прочитавши всі коментарі та подивившись фото, емоції просто переповнюють. Розум каже, що це закономірний процес сьогодення, а серце каже, що ніхто і ніколи не має права відбирати у людини самі світлі почуття дитинства. Я уже багато років із сумом дивлюсь на свою рідну школу у Кротині, яка уже тихенько відходить у вічність. Село живе поки живе в ньому школа, а школа живе поки в її класах і коридорах лунає дитячий сміх. Всі ми родом із дитинства і всі колись приходять на шкільний поріг щоби хоть на коротку мить повернутись у свої юні роки., згадати своїх вчителів та одгокласників. Вічна і світла пам"ять всім вчителям нашої Пертушанської школи які нині покійні
...Ещё10:12Всім доброго здоров"я, дорогі мої земляки! Ось і до нашої колиски дитинства прийшла така гірка звістка. Зіночка Михайлівна я щиро дякую тобі за небайдужість, до нашої малої батьківщини, за щирість у словах, за повернення у світлі дні нашої юності. Прочитавши всі коментарі та подивившись фото, емоції просто переповнюють. Розум каже, що це закономірний процес сьогодення, а серце каже, що ніхто і ніколи не має права відбирати у людини самі світлі почуття дитинства. Я уже багато років із сумом дивлюсь на свою рідну школу у Кротині, яка уже тихенько відходить у вічність. Село живе поки живе в ньому школа, а школа живе поки в її класах і коридорах лунає дитячий сміх. Всі ми родом із дитинства і всі колись приходять на шкільний поріг щоби хоть на коротку мить повернутись у свої юні роки., згадати своїх вчителів та одгокласників. Вічна і світла пам"ять всім вчителям нашої Пертушанської школи які нині покійні і многая літа всім, хто з нами разом. Ніхто ще у цьому життті, яким-би він великим чи знаменитим не був, не зміг стати тим, ким став без звичайної загальноосвітньої школи. Мої самі глибокі співчуття колегам Петрушанської школи, нині працюючим, а також всім випускникам нашої школи. Дорогі мої брати, сестри дитинства і юності, наша школа гідна того, щоб її пам"ятали всі, хто в ній навчався, хто працював і хто просто приходив на шкільне подвір"я пограти в волейбол. Поки ми пам"ятаємо школу, ми пам"ятаємо один одгого, своїх батьків, дідів і прадідів. Як писала Зіна, давайте дивитись вперед з надією, надією на те, що колись (скоріш всього не за нашої пам"яті) знову оживуть шкільні класи, коридори і подвір"я. А сьогодні хочеться низько вклонитися рідній Петрушанській (сьгодні Петрушівській) школі і щиро, по-синівськи, поцілувати її шкільний поріг. Зіночко, моя сама щира вдячність Тамарі Миколаївні і побажання міцного здоров"я. Завжди пам"я таю її уроки, Михайла Пантелійовича і саму світлу людину вашого Толю - мого однокласника. Пам"ятаймо нашу школу. Нехай всім щастить.