Предыдущая публикация
От і все.
Поховали рідненького діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
проводжати до школи мене
Не зустріне з музичної школи
І сварии не буде мене
Вже на танці ніколи,ніколи
Він мене не проведе
Не почує як граю на скрипці
Не похвалить ніколи мене
От і все.
Поховали хорошу людину
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже —
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе…
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні —
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
Следующая публикация
Комментарии 4