* * *
Читаю "Кобзаря" немов молитву,
Читаю трепетно, немов святе письмо,
Тут кожне слово - гостре наче бритва...
Чи ж нас осліплено, чи на очах більмо,
Що ми не бачимо того, що бачив він?
Чи ми байдужі, до Вкраїни-неньки?..
Століттями луна насполох дзвін -
Та ми й глухі, до того ж! Воріженьки
Обсіли нас,
А ми собі й щасливі
І, знов: "за шмат гнилої ковбаси -
Хоч і дорослі вже,
А дехто й зОвсім сивий,
І матір віддасте, як попроси"!
І нас скуповують, мов баранів отари,
Тарифами довівши до межі...
Не половці і не якісь татари -
Свої, законно обрані мужі!..
Та схаменіться вже нарешті, добрі люди!
Майбутнє наше, в наших же руках,
Від нас залежить, як ми жити будем
І МИ, повинні, цей здол