В країні зруйнованих мрій і будинків...
В країні, де кава зі смаком війни
В країні славетних героїв і вчинків,
Де люди живуть від зими до зими.
Де люди живуть від новин до тривоги
Де люди живуть, чи існують... хто зна...
Де гучно лунають благання до Бога,
Щоб врешті до них повернулась весна.
В країні гарячого неба від зброї,
Де втрати такі, що немає вже сил...
В країні.. де кожен по своєму воїн,
Де вміють злітати з обпалених крил.
В країні сирен і обстріляних ранків
В країні, де пишуть в окопах вірші
В країні палких через відстань цілунків,
Де щире кохання горить у душі.
В країні... незламності, єдності, сили...
В країні людей, що боронять своє
В країні, де прадіди наші ходили
В країні ми
Я на потом не строю планы...
Неловко Бога мне смешить.
И, просыпаясь утром рано,
Я продолжаю просто жить.
Любить, надеяться, и верить,
Дышать волшебною весной.
Каталась на судьбы качелях,
Пока не обрела покой.
Не знаю, сколько дней осталось,
Запоминаю каждый миг.
Пусть что-то не сбылось, сломалось,
Тревожный ветер поутих.
И мне милей сегодня радость,
Чем завтра планы на успех.
Я потухала, разгоралась,
И становилась "не для всех"...
Но этот статус мне приятен.
Живу в гармонии с душой.
И близких обнимаю, кстати,
И в будний день, и в выходной.
Я в этом вижу счастья дольки –
Ценить минуты, что даны.
И, только небо знает, сколько
Осталось лучиков весны...
Пока любуюсь на закаты,
Пока цел