Предыдущая публикация
Зайшов у хату, де живе матуся,
Нарешті тут, нарешті обійму.
Ось я прийшов, я ж обіцяв, що повернуся,
І не залишу більш тебе саму.
Та ненько, чом сидиш сумуєш?
Чому в хустині чорній ти сидиш?
Чому, матусенько, не чуєш?
Чому на зустріч не спішиш?
Та враз усе згадав, як було,
Як йшли під кулями з щитом,
І як націлив снайпер дуло,
У груди куля, завертілось все кругом.
Мене товариш кинувсь рятувати,
До лікарів за куртку потягнув,
З словами: "Друже, рано ще вмирати!"
А що казали далі - я не чув...
А потім полетів неначе птаха,
Ой добре пам"ятаю той політ.
Бачив, як такий же бідолаха
Теж помирав,а з ним - і його світ.
Отут загинув я за Україну,
Зате вже рана в грудях не пече,
У небо пташкою полину,
З мертвого тіла кров вже не тече.
Матусе, та не треба плакать,
Я ж поруч тут з тобою буду жить.
Тільки не зможу вже з тобою побалакать,
Не зможу обійняти, хоч на мить.
І не відчую я дощу краплину,
І сонця літнього тепло,
Бо вмер за рідну Україну,
Бач, не дарма життя пішло.
Ти знаєш, я би все віддав,
Щоб тільки ти так не ридала,
Та вже і так віддав, що мав...
А разом з тим і те, що ти матусе, мала.
Пробач, пробач вже свого сина,
Я ж так любив тебе, любив...
Та ворог, лютая скотина.
Мене нізащо застрелив.
Автор: Стас Любовецький
Следующая публикация
Комментарии 31