**** Затамувавши подих, я чекаю, Щодня порівнюю ці дні… Фейсбуку стрічку я гортаю, І знов не віриться мені. Світлини з давністю у вічність Наповнені чужим життям: Лиш рік між ними, й наче в іншім світі, Туди ж — уже немає вороття. На запитання риторичні, По типу: «що ж, якщо війна»? Відповідала, навіть, звично: «Яка війна? І де вона? — То все медійні калантайки, Що дзвонять, шуму щоб додать, І людям в мізки «крутять гайки», Але їм нас не залякать! Війни не буде, ось побачиш! Те військо — то лиш м‘язів гра, — Шикують танки — то ж не значить, Що наступ буде «з-за бугра». Ба-бахххххх… Очей не відкриваю, Проте вже не комфортно, сплю… Ба-бахххххх… Ще й досі я дрімаю, Себе на думці я ловлю:
Одессе
Хочу, чтоб дети вновь смеялись и бегали в родных дворах, хочу, чтоб мама улыбалась, чтоб город мой покинул страх.
Хочу, чтоб расцвели каштаны на Разумовской и в садах, чтоб семечками торговали бабки в одесских стареньких дворах.
Чтобы в халате с бигудями, устало шаркая с утра, во дворик вышла тетя Рая и крикнула :
"Вставать пора!"
Чтобы цвели кусты сирени под каждым стареньким окном и чтобы громко птицы пели о счастье нашем непростом.
Чтобы с утра морской волною ласкало море Ланжерон, чтоб отражались люди в стеклах, держа одесский свой фасон.
Чтобы понты - дороже денег, чтобы вся жизнь - как на показ, чтобы с утра дворовый веник исполнил дворника наказ.
Чтобы на лицах сол