Десь проходила ніжність між нами
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.
Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і чатувать.
ми тримали її мов на прив'язі,
щоб не сміла нас чаклувать.
І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідь
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.
Чи були ми занадто гордими,
що й слова були крижані?
Та й лишилась вона кросвордом, -
може, ніжність, а може, й ні...
ЛінаКостенко
Ну скажи — хіба не фантастично,
Що у цьому хаосі доріг
Під суворим небом,
Небом вічним,
Я тебе зустрів і не зберіг!
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Буду Я приходити до Тебе,
І до інших йтимуть
Горді Ти.
Як це все буденно!
Як це звично!
Скільки раз це бачила Земля!
Але ми з тобою...
Ми не вічні,
Ми з тобою просто — ти і я...
І тому для мене так трагічно
Те, що ти чиясь, а не моя.
Василь Симоненко
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Ліна Костенко
Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!
Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса — і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.
Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?
ЛінаКостенко