Анатолій Леоненко. Старший сержант «Буйвол». Хлопець із Чернігова, який стояв на захисті Маріуполя. Втратив ногу і уже на протезі знову повернувся у стрій – півтора роки тренував aзoвцiв.
💙 З його іменем часто вживають слово «легендарний»: «легендарний інструктор з «Aзoвy»; легендарний титан, незламний герой та захисник; сталевий воїн…»
💛 «Мені від таких слів незручно, – сміється хлопець. – Нога у мене сталева, а щодо всього іншого… Я просто робив те, що вважаю нормальним, правильним для усіх: захищав свою країну.
💙 Під час розмови з ним неможливо не захоплюватися його стійкістю, цілеспрямованістю, глибиною та мотивацією справжнього патріота.
💛 Про бої в оточеному місті, поранення, виживання у підземеллях «Aзoвстaлi» та подальшу службу навіть із протезом Анатолій розповідає, випромінюючи таку стійкість та оптимізм, що одразу розумієш – перед тобою воїн, а не жертва.
💙 Він міг бути професійним спортсменом, вивчитися на кухаря, але ще у 19 років обрав стати військовим. Далі були – «Aзoв», військове побратимство, війна, захист оточеного Маріуполя, важке поранення і порятунок – дивом… “Був момент, коли уже не вірив, що вийду звідти живим…” – зізнається. Про рішення навіть із протезом повернутися знову до війська, відповідає просто і без пафосу: «Якщо є робота, її потрібно виконувати».
💛 Так само щиро і без патетики говорить про рішення стати до лав військових.
💙 «Хотілося випробувати себе як чоловіка, як воїна, як захисника, – каже Анатолій. – Було бажання подивитися, зрозуміти, наскільки я сильний духом і тілом.
💛 З дитинства займався спортом: футбол, байдарки, кікбоксинг. Вступив до Чернігівського кооперативного коледжу на кухаря – але зрозумів: ні, це не моє. Підписав контракт із Національною гвардією та потрапив до Військової школи сержантів імені Євгена Коновальця, де пройшов курс молодого бійця. Останні два роки провів у Маріуполі, на базі «Aзoвy», був командиром відділення. Там мене і застала велика війна…
💙 «Прилітати» почало із перших хвилин – і щодень, то більше. Місто обстрілювали 24/7 – летіли мінометні залпи, авіабомби, підключилася корабельна артилерія. Чи було страшно? Коли у бою зіткнулися, фактично, обличчя до обличчя з російською ДРГ і над головою просвистіли перші кулі, страх повністю «вирубався»…Залишилися тільки режим стратега і тактика – те, чому навчався усі попередні роки.
💛 Що було найважчим у час, коли Маріуполь опинився в оточенні? Найгірше – це бачити, як гинуть твої друзі і маленькі діти… Це найстрашніше і найважче, що узагалі може бути. Це те, до чого ніколи і нікому звикнути неможливо. Недавно побратим Шрам із «Третьої штурмової» говорив – і я з його словами повністю погоджуюся: можна звикнути до всього – до холоду, до голоду, постійного болю… До всього, окрім втрати близьких людей і того, що ти виходиш з під’їзду і бачиш мертві тіла просто серед двору… І це в основному цивільні – діти та жінки…
💙 Для мене особисто ще дуже важко було усвідомлювати, що поки я зараз в оточеному Маріуполі, який постійно обстрілюють, моя мама – в оточеному Чернігові, який так само жорстоко обстрілювали. Це надзвичайно важко – дзвонити мамі, яка зараз за півтисячі кілометрів від тебе, ховається у підвалі від вибухів, розуміти, що у неї там також пекло, а ти не разом із нею… Ти бачиш щодня, як у Маріуполі люди гинуть, бо вийшли з підвалу набрати води чи пошукати їжі, і з жахом розумієш, що так відбувається і у тебе в рідному місті. Це дуже мене боліло – бачити, як щодня гинуть люди, розуміти, що з твоїми рідними може статися те саме, а ти нічим не можеш допомогти… І навіть зв’язатися по телефону ти з ними не завжди можеш, бо зв’язку майже нема. Це дуже важкий момент був.
💛 Своє поранення я отримав, коли ми з побратимами намагалися знищити російський танк – він заїхав у тил, в місто і бив по нашій позиції. А коли відійшли до сусідньої багатоповерхівки, по нас прилетіла 120-та міна… Вибух був такої сили, що собою я зігнув металеві перила біля під’їзду. Уламком міни мені перебило ліву ногу – її відразу не відірвало, але я розумів, що нога уже не «фуричить»… Ще встигнув крикнути по рації «Буйвол – 300», і далі був такий момент, що уже лежав і прощався з життям. Друг дотягнув мене до підвалу, наклав турнікет, згодом по нас приїхали побратими, на покривалах винесли до машини. Повезли на завод Ілліча – там мені зробили операцію, думали, може, вдасться врятувати ногу, але за три дні довелося таки її ампутувати. Мені ще, вважай, «пощастило»: на той час у лікарів ще була анестезія, тож ногу ампутували зі знеболювальним – за кілька тижнів ліків і медикаментів було вже обмаль, анестезії уже не було, і ампутацію доводилося робити просто кухонним ножем. Але, попри складну ситуацію, всі були готові битися до останнього. А після ампутації мене перевезли на «Азовсталь».
💙 «Aзoвстaль» – для мене це була точка неповернення. В прямому і переносному значенні. Чесно скажу, не думав уже, що вийду звідти живим – розумів, що лежу під землею, з відірваною ногою, втратив близько двох літрів крові, не можу допомагати своїм побратимам і знаю тільки одне – що коли ворог увірветься до нас в бункер, то відбиватимуся до останнього… Те, що вдалося евакуюватися звідти – по нас, ризикуючи життям, прилетіли два гвинтокрили – це велика удача. І велика мужність тих, хто прилетів рятувати і забирати поранених.
💛 А далі були – госпіталі, операція, реабілітація… Відразу прийняв той факт, що тепер буде ось так – розумів, що як буду плакати і розстроюватися, від того нога не виросте… Травма не зламала мене, бо якщо людина з чистою душею та ідеєю в серці повністю віддається обраній справі, то його нічого не зламає.
💙 За півроку після поранення уже ходив на протезі – протез у мене звичайний, повсякденний, не спортивний, бігати-стрибати я на ньому не можу, нічого такого надзвичайного… Тренування і реабілітація далися легше, ніж вся паперова волокита. Нема страшнішого, ніж людині після поранення потрапити у бюрократичну машину: коли потрібно збирати мільйони папірців і довідок, просто тони паперів – щоб отримати протез, виписку чи щось інше. От у мене тільки одне поранення – я зібрав папку з півсотнями листів А 4, а як бути тим, у кого мультитравми – це ж цілі томи паперів!
💛 Коли запитую про рішення навіть із протезом повернутися знову до війська, відповідає просто і без пафосу: «У мене залишилися недоробленими мої завдання і тому довелося повернутися у стрій. Ні, навіть не так – не довелося, а я сам захотів, це було моє бажання… Тому й повернувся. Плюс на той момент величезна кількість наших азовців була в полоні – в принципі, як і зараз, одиниці повернулися – не було великої частини добре підготованого особистого складу, тому… Якщо є робота, потрібно її виконувати. Так уже з протезом став інструктором по вогневій і тактичній підготовці, вчив молодих бійців батальйону.
💙 Моя нога – це дрібниця в порівнянні з тим, що відбувається… Коли я йшов на службу, розумів усі ризики, і не шкодую, що отримав поранення – бо я бився зі своїми братами по зброї і для мене це честь.
💛 Ми ніколи не здамося і не відступимо, наша перемога залежить від військових, які нині в окопах, і від відданих людей, які знаходяться в тилу. Тож головне – пам'ятайте: допомагаючи моїм братам, ви не тільки рятуєте їм життя і робите їхню роботу комфортнішою, ви рятуєте життя дітей, матерів, і наближаєте нас до нашої великої мети – Вільної, Незалежної, Соборної України. Слава Україні!🇺🇦
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Комментарии 7