Не вірю сліпо, що цвіте ріпак.

То скалки відкололися від сонця.
У вальсі мрій б’є чобітком гопак.
В маршрутці припадаю до віконця.
І в ріках не втопилась синя синь,
в молитві небо стало на коліна.
Уяві не скажу: „Пощезни, згинь!”
Для мене хмари вже – молочна піна.
І хто сказав, що зеленіють трави,
то задарма коштовний малахіт.
І сірий мозок кольорів приправи,
щоб з божевілля зиркати на світ.
Мені б осою дикою – в ріпак квітчастий!
Зав край у серці хлюпають жалі.
Я стережусь у когось рими вкрасти –
хилю в зажурі небо до землі. ОЛЕСЯ АКІМОВА (Теплик)