Гуде сигнал тривоги.
Проходжу повз «Хлібну каву», в якій продають хліб, каву, тістечка…
Під дверима стоїть дитина років 5-6, і гойдає візок із меньшенькою.
Тривога завиває новим витком.
Старша дитинка починає гірко плакати, майже навзрид. Не встигаю її спитати, що трапилось, як виходить їхня мама з рогаликами в руках:
- Чого ти плачеш, доню, що трапилось?
- Сирена…, а тебе немає…
- Ну ти ж знаєш, де я, усе гаразд. Тримай рогалика.
Дівчинка бере рогалика, заспокоюється і додає:
- Я просто боюсь померти без тебе…
БОЮСЬ ПОМЕРТИ БЕЗ ТЕБЕ - говорить п‘ятирічна дитина.
Нехай вони всі будуть прокляті за те, що наші діти думають і плачуть про таке!
Усі!
Ігор Крайній