А вже сонечко блиснуло, сніжок підтанув... Розкажу вам шось небанальне (бо скільки вже будете слухати від мене про то, шо всі і так знають) з того, що в загашніках неописаного маю - розкажу вам байку про полонину Скупову на 8 березня 2016 року. Але звісно цей похід тільки номінально можна назвати восьмоберезневим, бо наче початку весни був присвячений, але 8-ого березня я, як годиться дівчині з традиційної родини пострадянського простору, була вдома - поїдала якісь смаколики за кавою з жінками своєї родини - мамою, бабцею і хресною.
Тож десь посеред ночі ми опинились в Франківську. Було неприємно зимно і сиро, висів бридкий туман. Мимовільно пробивало на дрижаки. З Франківська ми першою ж маршруткою виїхали на Верховину. В Верховині вже блиснуло нам привітно сонечко. Ми потусувались там години дві, з'їли пиріжочки місцеві, куплені на базарі і перегрузились в автобус на Пробійнівку. До пробійнівки тряслись ше біля півтори години по чудесній і вже добре знайомій розбитій дорозі. Правда, організм мій видно за кілька таких сеансів, які вже відбулись в моєму житті адаптувався до такої активності і цього разу я почувала себе майже нормально, коли автобус виплюнув нас зі своїх нутрощів на кінцевій.
На зупинці сидів якийсь старий сивий вуйко. Всі інші пасажири автобусу були місцеві і швидко розійшлися хто куди. Ми ж затримались на зупинці натягаючи бахіли, перепаковуючись, перевдягаючись і перекусуючи якимись ніштяками. Я дістала мапу, щоб вже на місці зорієнтуватись куди нам далі. Підйом на Скупову з Пробійнівки йде через великий присілок Стовпні. Ми перепитали на всяк випадок в дідуся чи нам в той бік, куди я зорієнтувалась по карті. Він з інтересом порозглядав нашу карту, підтвердив шо все там правильно намальовано і що ми правильний напрямок обрали. Ще ми троха з ним побалакали та й час було вже йти.
Гори були навколо мармурові - вкриті окремими латками снігу, але переважно його вже не було. Дорога була вся в болоті, яке ми успішно місили. І воно щоразу налипало на наших протекторах кілограмовими гирями. Але по мірі просування дорога ставала троха сухішою, або принаймні узбіччя були не розбиті в болотяне місиво. Присвічувало ласкаво весняне сонечко.
Ми піднімались все вище - а людські житла все не закінчувались. І це викликало в мені цілу масу різнорідних почуттів. З одного боку - хотілось вже відірватись нарешті від цивілізації, від людей, від їх зацікавлених поглядів, вибратись в дич і глуш. З іншого - зацікавленість до тих людей, які обрали жити так далеко. Я вже не кажу про саме життя в такому селі, як Пробійнівка, чи Осмолода, чи Бистриця, чи Шибене, чи Бистрець - тупіковому селі, загубленому серед гір, куди їздить 2-3 автобусних рейси за день (якщо їздить). Але навіть в цьому селі - вибратись на найдальші його околиці, на високу полонину... І коли зими бувають суворими, намітає снігу і тисне мороз - не могти видістатись зі свого обійстя нікуди, перебувати і проживати на повній автономії. І до тебе теж ніхто не прийде... Ну, хіба найближчий сусід... Той, шо на сусідній горі чи на протилежному до твого схилі... От не знаю як вам - а як на мене - перспектива афігєнна! Я б так жила. Взагалі отака хата на відшибі, на високому грунику, в найглухішій глуші - це ж афігєнно. І з одного боку ти вже в дичині, а з іншого боку - це ще село...
Ну і хати! Ви тільки гляньте які тут збереглися хати! Старовіцькі. Вже багато з них позакинуто, дірами світиться дах, занепадають. А то ж моя слабина - всяка різна старовіччина. Йдемо, а хочеться до кожнісінької притулитися, послухати, що вона мені розкаже, яку байку з первовіку прошепочуть скрипучі її дошки, яку співаночку насвище вітер з її піддашшя... Ото йдемо, а я все бігаю туди-сюди, щоб хоч одним оком в віконечко такої хати зазирнути... І краса... Краса навкруги.
Взагалі сподівалась я натрапити на крокуси. Хотілось так тих крокусів - дуже люблю ті квіти. Для мене то символ свідості, весни і щастя. Коли виходиш на верхи і бачиш як біло-жовта трава вся помережана ліловим - сміятись хочеться від щастя, яке виникає в самих глибинах душі і рветься назовні. Хоч наче що в тому такого - квіточки собі дрібненьки - не більше того. Бриндуші - кажуть на них гуцули.. А як же гарно... Бреніння душі... Як влучно... Все ж спостережливі дуже були горяни і влучні на назви. Але приїхали ми того року зарано, чи то зима запалася запізно - лиш де не де пробивались перші, закриті ще квіточки. За тиждень до виїзду були сильні сніги. Трохи з того приводу жаль.
Та головне що дихає вже все довкола весною. Дихає в лице сувора Чорногора, хмурить чоло небо хмарами, але часом наче добрішає - сонечком всміхається. Під сам самісінький верх останні хати нас проводжають. І далі, йдучи верхом, - бачимо їх не так уже й далеко на схилі хребта.
На нашій новій карті "Чивчинські і Гринявські гори" позначено ту ж, неподалік кілька полонин з колибами - тож йдемо їх звідати.
На ділі - це трохи не те, як ми собі уявляємо полонину. За кілька сот метрів вниз від позначки жилі хати. Тут же - невелика хатинка-колибчинка, де вочевидь ночує влітку ґазда зі своєю і сусідською маржиною. Все на глухо закрито. На замок. Безкомпромісно. Мене це троха шокує - не звикла я до закритих колиб. Так не годиться. От тобі і мінус від близькості цивілізації. А сонце вже стрімко хилиться до заходу, бо поки ми з пересадками добрались в Пробійнівку, то було вже далеко за полудне.
Залишаємо першу невдачу позаду - йдемо на наступну "полонину". Там така сама історія - закрито все наніц. То вже мене троха денервує. Погода хмуриться, сутеніти починає. Піднімається холодний вітер. Але що робити - треба йти далі. А далі нас чекає колиба, яка точно має бути відкрита. Лиш до неї ще кілька кілометрів пиляти... Та вибору нема. Волочимо ноги туди.
Нарешті на лівому відрозі хребта бачимо ряд будівель - великих і добротних. Наш пристанівок на ніч. Сподіваємось, що там нікого немає. Знимкуємось на фоні і спускаємось вниз. Їсти вже хочеться нереально.
Оглядаємо все доокола, балакаємо. Більша будівля зачинена. Беремось за клямку, щоб увійти в меншу... Я відчуваю подих тепла звідти - за роки в горах, щось з'явилось в мені таке від дичини - вловлювати порухи повітря, запахи, звуки - такі мізерні, що більше ніхто їх не чує. Бути насторожі... Я вже знаю - хтось тут має бути.
Як тільки ми опиняємось на порозі - несподівано відчиняються двері, на порозі стоїть дуже дивний чоловік. З вигляду - на туриста не схожий. Спортивні штани, капці, футболка. Я вже собі думаю - може він тут живе постійно? І не полонина це, а ще одне обійстя? Троха мене то все збиває з пантелику. Геть не зрозумілі звичаї на цій Скуповій - вже не знаєш на шо і сподіватись.
Але скоро опановую себе. Вітаємось. Відповідає російською. Значить не місцевий. В хаті сам. Споряга вся в стилі туристів-чайників - камуфляжні штани і куртка, рюкзак військового штибу. Спальника не має. Колиба елітна - тут все є - меблі, посуд, ліжники, щоб накриватись, ліжка і нари. Тому впринципі спальник не потрібен. Але все це дуже дивно. І сам він дивний. Майже нічого не говорить і не питає. Ми так наче з різних планет. Потім починає говорити багато і швидко, розказувати про полонину. Бачу скляні пляшки з горілки в кутку. Та і сам він здається злегка п'яний...
Загалом після недоспаної ночі, важкого і голодного дня, позакриваних колиб - цей наш новий знайомий сильно мене висаджує в осад. Але я намагаюсь не подавати виду. Даємо йому зрозуміти, що правила на колибах по горах всюди однакові - всі хто прийшов і на кого є місце - той ночує в колибі. І шо нікуди ми йти звідти не плануємо, хоче він того чи ні. А він таки намагається нас видворити в ту більшу будівлю. Каже шо має від неї ключі, але там немає пічки. До речі, той більший будиночок літом функціонує як готель для туристів. Там кімнаток багато і електрика кажуть навіть є. Здають за якусь ціну - яку - не знаю. Але зараз зима. І в цій хаті пічка добре розпалена. Тут тепло. Фіг мене звідси хтось вижене. Нізащо.
Тож йому доводиться змиритись з нашою присутністю. Ми починаємо готувати їсти. При тому балакаємо з ним. Сказати, що розмова виходить дивна - нічого не сказати.... але ж треба якось комунікувати, раз ми вже опинились на одній території. Коротко дізнаємось, що він сам з Києва, служив в АТО. Знає власника полонини, той дав йому ключі. Він тут сам - приїхав пожити в горах. Планує піти на полювання...
Після вечері, і втрапивши в тепло після холоду - мене починає вирубати, як тільки стемніло. Тим більше - недоспана ніч дається взнаки. Сказати чесно - засинати в одній хаті з такою дуже дивною людиною мені стрьомнувато. Але шо зробиш - я вже вирішила нікуди звідси не вступатись. З тою встановленою рішучістю ми лягаємо спати, від чувака подалі - на протилежному боці колиби. При тому, перш ніж заснути, я ще якийсь час дослухаюсь до того, що він робить і непомітно за ним стежу. А він і далі веде себе якось дивно. Але я вже врешті засинаю, але сплю на стрьомі. Як то сплять на вокзалі чи в поїзді.
Посеред ночі буджусь від шуму - наш сусід метається по хаті, як наче його чорти під ребра носять, при тому перечіпається через меблі, хоч в хаті досить світло від вогню в пічці, пару раз мало не падає, щось бурмоче собі під ніс і знаходиться чи то в трансі чи то в напівпритомному стані. При тому я розумію, що Орест міцно собі спить. Я стежу непомітно за тим, що буде далі. Якщо чесно, поєднання дивнот, інформації про то, що він був в АТО і приїхав на полювання - мені не подобається... Від слова зовсім. Нарешті після якогось такого нападу активності він похитуючись виходить надвір. Перед тим він мало не кинув в пічку мій гербарій, який я залишила сохнути на столі, тому я встаю, і забираю гербарій поближче до себе, аби не мозолив йому очі. Влягаюсь на місце, як нічого і не було. Чувак повертається в хату і лягає наче спати. Я полегшено видихаю і за якийсь час засинаю теж.
Джерело: https://goo.gl/1BnMgR
Присоединяйтесь к ОК, чтобы подписаться на группу и комментировать публикации.
Нет комментариев