Мені десять. Я жила в Маріуполі. - Мені шість. Я жив у Чернігові. - Мені три. Я жила у Гостомелі. - Мені чотирнадцять. І я жив у Києві. - Я вцілів і тепер живу в Любліні. - А я дивом опинилась у Львові. - Мене прихистили в Берліні. - А я досі сплю в Тернопільській школі. - Моя могила у дворах Ірпеня, - А я так і лишився під Макаровим. - А я тихе Сумське янголя, - А я без руки. Мені поталанило. - Я ніколи не побачу тата і маму. - А я загубилася в потязі. - Моєї школи позавчора не стало. - А я сплю в зимовому одязі... - А я народилась в метро. - А мене з вогню виніс воїн... - А мені прилетіло в вікно, Але мама накрила собою.
Почула якось: - Так втомилась від війни, тривога, страх - не передам словами. А як тим матерям, чиї сини, на цвинтарях лежать, під прапорами.. В мені тепер навік живе війна. Будить вночі голосом мого сина. Від неї в косах рання сивина, а в пам'яті, ніби набат - загинув... Війна веде на цвинтар, де хрести. Там, поміж них, є смерті сина дата. - Боже, наших молитв не чуєш в небі ти? За який гріх нам ця війна проклята!!! автор Соломія Українець
Початок 1970-х. Військове містечко під Магдебургом у Східній Німеччині, де танкова частина радянської армії боронить мир в усьому світі від всюдисущого НАТО.