Нещодавно я запитала в мами, чи після майже 60 років шлюбу вона досі закохана в мого батька.

Вона подивилася на мене так, ніби хотіла сказати: «Як пояснити тобі так, щоб ти зрозуміла?» І нічого не відповіла, лише посміхнулася… Але коли я прийшла додому й подивилася в телефон, там було її повідомлення:
“Іноді ти питаєш мене, чи я досі закохана в нього. І я трохи сміюся — не тому, що питання дурне, а тому що це важко пояснити. Як сказати, що так, але вже не так, як раніше? Не з метеликами в животі, не з феєрверками… а з корінням.
Кохання після стількох років уже не почуття, що струсонуло б тебе. Це впевненість, яка тримає. Воно вже не прискорює серце, але заспокоює душу. Не змушує руки тремтіти, але дає силу вставати щодня.
Уже немає несподіванок, зате є ритуали: кава в один і той самий час, безглузді суперечки про те, як вішати рушники, спосіб, у який ми накриваємо одне одного ковдрою, коли хтось чхає. Це здається дрібницями… але вони великі.
На цьому етапі я вже не чекаю романтичних жестів.
Я чекаю, що він вислухає, коли в мене болить спина. Що обійме, коли я розсипаюся на шматки. Що не залишить мене саму, навіть коли я сама себе не розумію. І він це робить. Без шуму. Без показухи. Просто завжди є поруч.
Любити після половини життя разом — це не так, як у книжках. Це більше схоже на власну мову, якої ніхто інший не розуміє. Це особливий погляд, який набуває сенсу лише тоді, коли ти прожив той самий біль, ту саму втому і те саме бажання йти далі.
Тож так, я досі закохана в нього. Але не так, як на початку. Я закохана в усе, що ми збудували. У той спокій, який дає впевненість: навіть у найсильнішу бурю він залишається моїм прихистком.”
Мені здалося, що це неймовірно красивий УРОК ЛЮБОВІ… ♥️
З інтернету #Кохання