Відчепіться вже від своїх мам

Тільки мене дратують оці «вічні діти» передпенсійного віку, яким усе щось «недодали», «не так любили», «не тим годували» їхні мами?
Ох, який же хороший час настав для них — суцільна психологізація суспільства!
І ходять оці нещасні по психологах, тарологах, астрологах та різних пабліках, розгрібають своє дитинство, шукають чарівну пігулку, як би їм ту «дитячу травму» залатати, щоб, нарешті, стати щасливими.
Ніяк.
Окрім як усвідомити: ти вже дорослий — іди та роби.
Чого тебе не навчили — вчись.
Чого недодали — дай.
Недолюбили — полюби себе сам.
Хто тобі заважає?
Стара мама? Та їй самій у десять разів менше дали! Що вона могла отримати з десятигодинною шестиденкою, без жодних побутових зручностей, у холодній хатині чи гуртожитку?
А вона у тому кошмарі якось виросла, знайшла в собі любов, щоб дати життя тобі. Це вже хіба не найбільший дар?
Ростила й виховувала, як могла й як розуміла. Старалася з усіх сил, точно всупереч власним інтересам, бажанням і «самореалізації».
Працювала там, де ближче до твого садочка, у часи тотального дефіциту та в комуналці намагалася створити тобі домашній затишок.
З марлі шила тобі костюм Сніжинки, із замороженої курки примудрялася приготувати сім різних вечерь, терпіти твого чудного батька — бо йти нікуди, та ще й «що люди скажуть?».
Розумієш?
Спробуй.
Щоб зрозуміти, треба розчинити свої образи в подяці. Як колючий сніг у теплому горнятку.
Може, й не вийде любов. Але вийде прийняття.
Усвідомлення: тобі дали Життя. Життя!
Чого тобі ще бракує?
Подивись у дзеркало: ти вже дорослий. Іди й дай собі це сам. Вперед!
Ірина Дубс. #Мама